Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
— Дякую, — пробубонів портьє: — Щиро. дякую.
— А що ти мені подаруєш, золотко? — спитав знуджений жіночий голос.
— Я не багатий, — відповів чоловік. — Півсотні з тебе досить?
— Ти з глузду з’їхав! Менш, як за сотню, я і ґудзика не розстебну!
— Але ж, пташечко моя… — чоловічий голос понизився до горлового шепоту.
— Ми з тобою відпочиваємо на березі моря, — владно шепотів Керн. — Ти скупалася й заснула на теплому пісочку. Море блакитне, а на обрії біліє вітрило. Квилять чайки, з моря віє теплий вітерець…
Раптом щось загуркотіло в стіну. Рут стрепенулась.
— Що там? — сонним голосом спитала вона.
— Нічого, нічого. Спи, спи, Рут.
— Ти тут, еге?
— Я завжди з тобою, Рут, і люблю тебе.
— Добре… Не кидай мене… — І вона знов заснула.
— Ти коло мене, і я завжди з тобою, і весь цей бруд не обходить нас, і весь той бруд, крізь який нас женуть, — шепотів Керн, силкуючись заглушити непристойний шум погодинного готелю. — Ми тут самі, ми молоді, і наш сон чистий, невинний, Рут, мій ти любий поні з далеких, квітучих полів кохання…
Керн вийшов із бюро допомоги біженцям. Він і не сподівався почути щось більше, як почув там. Про дозвіл на проживання нема чого й думати. Допомогу надають лише в крайніх випадках. А працювати і з дозволом на проживання і без нього, ясна річ, заборонено.
Усе це не дуже засмутило Керна. Такі порядки в усіх країнах. І все ж якось жили тисячі емігрантів, тоді як за всіма законами їм судилося б давно померти з голоду.
У приймальні він трохи постояв. Кімната була повна людей. Керн пильно оглянув кожного. Потім підійшов до чоловіка, який сидів трохи осторонь, спокійний і розважливий на вигляд.
— Вибачте мені, — сказав Керн, — я хотів вас дещо спитати. Ви не скажете, де тут можна пожити без прописки? Я тільки вчора приїхав до Парижа.
— У вас є гроші? — спитав той, анітрохи не здивувавшись.
— Дещо є.
— Маєте змогу платити за кімнату шість франків на добу?
— Поки що маю.
— Тоді йдіть у готель «Верден», на Рю-де-Тюрен. Скажете хазяйці, що я прислав вас. Моє прізвище Кдасман. Доктор Кдасман, — додав чоловік з ноткою гіркого гумору в голосі.
— А той «Верден» безпечний од поліції?
— Безпечного для нас нічого немає. Там заповните анкетку без дати, яку в поліцію не здадуть. У разі перевірки ви завади можете сказати, ніби щойно прибули й анкету передадуть поліції завтра вранці, розумієте? Головне, щоб вас не злапали. Для цього там є шикарний підземний вихід. Та вам його покажуть. «Верден», власне, й не готель — це споруда, яку мудрий і завбачливий Господь Бог створив іще п’ятдесят років тому спеціально для емігрантів. Ви газету вже прочитали?
— Уже.
— Тоді віддайте її мені. На цьому ми з вами й квити.
— Гаразд. Щиро вдячний.
Керн пішов до Рут, що чекала на нього в кафе на розі того ж кварталу. Перед нею лежали план міста і французька граматика.
— Дивись, — мовила вона, — це я щойно купила в одній книгарні. Дешево. У букініста. По-моєму, це речі, потрібні нам для завоювання Парижа.
— Точно. Ми негайно ж і скористаємось ними. Давай поглянемо, де Рю-де-Тюрен.
Готель «Верден» являв собою стару будівлю, з якої вже обвалились великі шматки штукатурки. До нього вели невеличкі двері, за ними в ложі сиділа хазяйка, худюща жінка в чорному вбранні.
Калічачи французьку мову, Керн виклав їй своє прохання. Хазяйка оглянула обох молодят з ніг до голови своїми чорно-блискучими пташиними очима й коротко спитала:
— З харчами чи так?
— А скільки коштує з харчами?
— Двадцять франків за душу. їжа — тричі на день. Сніданок у своїй кімнаті, обід і вечеря вддальні.
— Я гадаю, на перший день візьмемо з харчами, — звернувся Керн німецькою до Рут. — Адже це можна змінити коли завгодно. Головне те, що на перший час ми матимемо дах над головою.
Рут мовчки кивнула.
— Тоді візьмемо з харчами, — сказав Керн. — А є різниця в ціні, якщо ми візьмемо одну кімнату на двох?
Хазяйка похитала головою.
— Вільних кімнат на дві особи зараз нема, інші кімнати сто сорок перша і сто сорок друга. — Вона кинула на стіл два ключі. — Платити щодня. Наперед.
— Гаразд.
Керн заповнив бланки заявок на прописку без дати, потім заплатив і взяв ключі. Біля кожного з них теліпалася величезна дерев’яна груша з випаленим номером кімнати.
Обидві кімнати містилися поряд. То були вузенькі комірчини з одномісними ліжками і вікнами удвір. Порівняно з ними кімната в «Гавані» здавалась палацом. Обдивившись, Керн зауважив:
— Справжні емігрантські трущоби. Безвідрадні, проте затишні. Вони обіцяють не більше, ніж можуть дати. Як по-твоєму?
— По-моєму, це прекрасні кімнати, — відповіла Рут. — У кожного є кімната і ліжко. Ти пригадай, як було в Празі! По троє і по четверо в кімнаті.
— Правда, а я це вже й забув. Я саме згадав квартиру Нойманів у Цюриху.
Рут усміхнулась.
— Ля — той сарай, де ми змокли до рубчика під доїдем.
— Ти підходиш до цього діла розумніше за мене. Але ти знаєш, чому я так подумав?
— Знаю, — відповіла Рут, — але це хибна думка, і вона ображає мене. Ми купимо трохи крепового паперу і зробимо з нього шикарні абажури. Коло цього столу ми будемо вивчати французьку мову й, визираючи надвір, милуватися клаптиком неба над отим дахом. Спатимемо на цих ліжках і вважатимемо їх найкращими в світі й, коли, прокинувшись, виглянемо у вікно, цей захаращений двір буде сповнений романтики, бо це один із дворів Парижа.
— Добре! — погодився Керн. — Тоді ходімо заразу їдальню. Там нам дадуть французький обід. Він теж має бути найкращим у світі!
їдальня готелю «Верден» містилася в підвалі, за що пожильці прозвали її катакомбами. Щоб туди потрапити, треба було подолати довгий, заплутаний шлях через площадки сходів, через коридори і якісь загадкові, пропахлі нафталіном кімнати, де повітря застоялось, наче вода в заболоченому ставку. їдальня була досить велика, бо водночас обслуговувала й готель «Інтернаціональ», що стояв поряд і належав сестрі хазяйки «Вердена».
Та спільна їдальня була центром тяжіння обох ветхих готелів. Емігрантам вона заміняла те, чим були для християн катакомби в стародавньому Римі. Якщо в «Інтернаціоналі» починалась перевірка, всі зникали через їдальню у «Верден», — і навпаки. Спільний підвал був справжнім порятунком.
Рут і Керн на хвилину нерішуче зупинились біля дверей. Навіть зараз, опівдні, в залі горіло світло, бо вікон не було. О цій порі електричне світло здавалося якимсь дивно недоречним і