Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Класман показав на жінку, яка тільки-но відійшла од віконця неподалік. Вона з виразом нестямного захоплення втупилася в одержану з віконечка довідку з жаданим штампом. Потім підбігла до людей, що чекали своєї черги.

— Чотири тижні! — здушеним голосом вигукнула вона. — Продовжили на чотири тижні!

Класман з Керном перезирнулися.

— Чотири тижні — це в наші дні мало не ціле життя, скажіть?

Керн кивнув.

Тепер під віконцем стояв якийсь літній чоловік.

— Але що ж я маю робити? — розгублено спитав він.

Службовець щось так швидко протарабанив французькою, що Керн

нічого не зрозумів. Старий вислухав відповідь і знову, вдруге, спитав:

— Так, але що ж мені тепер робити?

Службовець повторив свою скоромовку, передихнув і гукнув:

— Хто там далі? — й узяв, нові документи, подані через голову старого.

Дідок озирнувся:

— Я ж іще не закінчив! Я ж не знаю, що мені далі.робити. Куди ж мені тепер іти? — знову звернувся він до службовця.

Той щось буркнув і заглибився в папери. Старий усе ще міцно тримався за підвіконня, немов потопельник за дошку.

— Що ж мені робити, коли ви не продовжуєте мого документа? — допитувався він.

Службовець уже не звертав на нього уваги. Тоді старий обернувся до людей, що стояли в черзі:

— Ну що я маю тепер робити?

Він дивився на стіну скам’янілих, змучених турботами, зацькованих облич. Ніхто йому не відповів; проте ніхто його й не відтісняв од віконця: люди обережно подавали свої документи через голову старого у віконце, намагаючись не штовхнути його.

Старий знову повернувся до віконця.

— Хто-небудь же та мусить мені сказати, що я маю робити! — уже тихіше повторював він.

Далі він уже тільки шепотів, повторюючи те саме, очі його були повні жаху, він зігнувся під руками, що, наче хвилі, безперервно снували туди й сюди у нього над головою. А його руки з набряклими звивинами жил і досі судорожно трималися за дошку. Потім він замовк. І нараз, ніби втративши останні сили, опустив руки й відступив од віконця. Великі безживні руки звисали, немов чужі, випадково пришиті до його плечей. Старий похилив голову і, здавалося, вже нічого не бачив. Та поки він стояв отак ні живий, ні мертвий біля віконця, Керн побачив ще одне обличчя, заціпеніле від жаху. Чоловік трохи погарячився, розмахуючи руками, а далі знов те саме — безнадійне заціпеніння, застиглі очі, ніби звернуті в свою душу із запитанням: чи немає ще десь якого порятунку?

— Так оце рай? — озвався Керн.

— Так, — відповів Кпасман. — Це ще рай. Багатьом, правда, відмовляють, але ж чимало й таких, кому вдається виблагати продовження.

Вони пройшли кілька коридорів і потрапили до приміщення, яке нагадувало зал для пасажирів четвертого класу. Там було справжнє вавілонське стовпотворіння. Лав не вистачало на всіх, і люди більше стояли або сиділи просто на підлозі. В одному кутку Керн побачив опасисту чорняву жінку, що сиділа долі, наче розкудлана квочка на яйцях. У жінки було правильне, застигле обличчя. Чорне волосся розчесане на проділ і заплетене в коси. Навколо неї бавилося кілька дітей. Найменшого вона тримала біля оголеної груді.

Коло неї стояло кілька євреїв із пейсами та ріденькими сизими борідками, у чорних каптанах. Вони стояли й чекали з виразом такої незворушної покірливості, ніби прождали так уже століття і знали, що доведеться ждати ще століття.

На лаві під стіною сиділа вагітна молодиця. Поруч неї чоловік увесь час нервово потирав руки. Далі сидів уже зовсім сивий чоловік і сти-ха^втішав заплакану жінку. З другого боку вугрюватий молодик, попихкуючи сигаретою, злодійкувато стріляв очима на вродливу й елегантну даму, що сиділа навпроти нього, безперестану то скидаючи, то знову надягаючи рукавички. Якийсь горбань сидів і писав щось у блокноті. Зграйка румунів сичали, немов паровий казан. Один чолов’яга розглядав фотокартки, ховав їх у кишеню, потім діставав знову, дивився на них і знову ховав. Товстуля поруч нього читала італійську газету. Далі сиділа байдужа до всього, вся поглинута своїм смутком молода дівчина.

— Це все люди, які подали заяви на дозвіл жити у Франції, — сказав Класман. — Або збираються подати.

— Аз якими документами це можливо?

— Більшість іще має дійсні або прострочені паспорти. Або ж приїхали сюди нелегально, з візами на якихось посвідках.

— Тоді це ще не найстрашніше відділення?

— Ні, — потвердив Класман.

Керн помітив, що за віконцями, крім чоловіків, працювали й дівчата. Вони були вдягнені чистенько, зі смаком, більшість у світлих блузках і в чорних сатинових нарукавниках. Якусь мить Керну здавалось дивним, що люди за віконцями так бояться трохи забруднити рукава, тоді як перед ними товпляться істоти, життя яких тоне в бруді.

— Останні тижні тут, у префектурі, стало особливо кепсько, — пояснював Класман. — Кожного разу, коли в Німеччині щось утнуть, від чого сусідні країни починають нервувати, першими за все розплачуються емігранти. На них зганяють свою злість і ті, і ті.

Керн поглянув на чоловіка зі схудлим інтелігентним обличчям, що саме стояв біля віконця: його документи, як видно, були в порядку — дівчина спитала його про щось із-за перегородки, кивнула, взяла папери й почала писати. Потім щось привітно сказала йому й повернула документи. Чоловік невимушено подякував їй бездоганною французькою мовою і мерщій відійшов од віконця. І тільки біля виходу з залу розгорнув папірець і поглянув, що там написано. Там стояв тільки синюватий штемпель із кількома датами, але чоловікові стало так радісно, наче несподівано прийшла весна і в казенному залі оглушливо затьохкали солов’ї свободи.

— Ну що, підемо? — промовив Керн.

— Уже надивилися?

— Та досить.

Вони попрямували до виходу. Коли вони були вже у вестибюлі, згори долинула, наче скотилася сходами вниз, гучна музика. Грали бравурний марш, урочисті сурми змагалися з могутніми фанфарами.

— А це що таке? — здивувався Керн.

— Радіо. Там, нагорі, поліційні казарми. Саме передають обідній концерт.

Музика лилася сходами вниз, наче блискучий гірський потік; вона заповнила коридори й водоспадом ринула в широкі двері; вона шумувала й іскрилася, заливаючи самотню маленьку постать, що безбарвно темніла на нижній приступці сходів, наче купка сміття, маленький горбочок із застиглим розпачем в очах. То сидів старий, якому так тяжко було відірватись від того безжального віконця. Життя доконало його, він тулився в кутку, всіма забутий і нікому не потрібний, втягнувши голову в плечі й підібгавши коліна так, ніби йому вже ніколи не встати, — а через нього лилася й скакала музика яскравими іскристими каскадами, енергійна, пружна, безупинна і безжальна, як саме життя.

— Ходімо, — сказав Класман уже на вулиці, — та вип’ємо ще кави.

Вони сіли до