Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Священик махнув рукою.
— Не треба. Я й так вам вірю. Не будемо уподібнюватися міняйлам у храмі. Я радий, що ви так довго молилися… Зайдімо зі мною до ризниці. У нас є невеличкий фонд спеціально для нужденних мирян.
Керн одержав десять франків. Йому було трохи соромно, але недовго: за ті гроші вони з Рут можуть трохи проїхати французькою залізницею. «Здається, смуга невдач минула», — подумав він, повернувся до пюпітра і став уже справді молитись. Кому — і сам не знав: батько його був іудейського віросповідання, сам він протестант — і ось стоїть навколішках у католицькій церкві; проте юнак гадав, що в такі часи, либонь, на небі теж панує безладдя, і тому його молитва якось дійде куди треба.
Увечері Керн поїхав залізницею до Женеви: несподівано йому спало на думку, що Рут могли й раніше виписати з лікарні. Приїхав туди вранці, здав на зберігання свою валізу й пішов у поліцію. Черговому сказав, що його оце тільки переправили сюди з Франції. А оскільки в нього був при собі наказ про вислання з Швейцарії, виданий два дні тому, то йому й повірили; потримали в себе до вечора, а вночі випровадили через кордон у напрямі Колоньї.
Там він одразу ж заявився до французької митниці.
— Заходьте, — озвався заспаний митник. — Тут уже є один такий. Годині о четвертій ми направимо вас назад.
Керн зайшов до митниці.
— О, Фогт! — здивовано вигукнув він. — Як ви сюди потрапили?
Фогт знизаз плечима.
— Знову штурмую швейцарський кордон.
— Це відтоді, як вас привезли на вокзал у Люцерні?
— Атож. — У Фогта був замучений вигляд: він схуд, шкіра на обличчі нагадувала сірий папір. — Не щастить мені, — скаржився він. — Ніяк не вдається потрапити до в’язниці. А тут уже ночі такі холодні, щодалі я не витримаю.
Керн сів коло нього.
— А я вже був у в’язниці, — почав він, — і радий, що знову на волі. От як воно буває в житті!
Прикордонний жандарм приніс їм по шматку хліба і трохи червоного вина. Мандрівники підкріпились і одразу ж поснули на лаві. О четвертій годині ранку їх розбудили й повели до кордону. Було ще зовсім темно. На полях обабіч дороги тьмяно біліла паморозь. Фогт тремтів від холоду. Помітивши це, Керн скинув із себе светр.
— Ось візьміть, надіньте. Мені не холодно.
— Справді ні?
— Ні.
— Ви молодий, — сказав Фогт, — тому вам не холодно. — Він натягнув через голову светр. — На кілька годин, поки зійде сонце.
Перед Женевою вони розпрощалися. Фогт мав намір через Лозанну проникнути глибше до Швейцарії. Поки б він блукав прбли-зу кордону, його просто відіслали б назад, і на тюрму ніякої надії не було б.
— Лишіть собі цей светр, — мовив Керн.
— Ні в якому разі! Це ж така цінність!
— У мене є ще один. Мені подарував тюремний священику Відні. Я лишив його в камері схову в Женеві.
— Це правда?
— Авжеж. Голубий светр із червоною каймою. Тепер вірите?
Фогт усміхнувся і вийняв з кишені маленьку книжечку.
— Ось візьміть за це.
То були поезії Гельдерліна.
— Та вам же самому важко розстатися з ними, — заперечував Керн.
— Нічого. Я майже всі ці вірші знаю напам’ять.
Керн прийшов у Женеву. Дві години поспав у церкві, а о дванадцятій уже стояв біля поштамту. Він знав, що Рут іще не могла приїхати, але прочекав там до другої години. Потім звернувся за порадою до Біндерового списку. Йому пощастило: до вечора він заробив сімнадцять франків і з тим пішов до поліції.
Була субота. Ніч видалась неспокійна. Уже об одинадцятій вечора приволокли двох п’яних як чіп суб’єктів. Вони заблювали всю по-ліційну вартівню, потім заходилися співати. О першій годині ночі затриманих було вже п’ятеро. А о другій привели Фогта.
— Просто якесь зачароване коло, — меланхолійно скаржився він. — Ну, принаймні ми хоч удвох.
За годину їх повели. Ніч була холодна. Високо в небі мерехтіли зорі. Серп місяця горів, як розжарений метал.
Жандарм зупинився.
— Отут повернете праворуч, а там…
— Я знаю, — перебив його Керн. — Я знаю дорогу.
— Тоді всього найкращого.
Керн із Фогтом пішли далі, через нічийну смужку землі між двома кордонами.
Усупереч звичаю, їх не переправили тієї ж ночі назад. Спершу повели до префектури, там склали протокол, а потім нагодували, і тільки другої ночі їх знову випхнули назад через кордон.
Стало вітряно й хмарно. Фогтуже так виснажився, що ледве говорив і взагалі був близький до розпачу. Віддалившись трохи од кордону, вони зробили привал під копицею сіна. Фогт проспав до ранку як убитий.
Він прокинувся, коли зійшло сонце. Але не ворушився — тільки розплющив очі. У цій висохлій нерухомій постаті під благеньким пальтом, у цій людиноподібній істоті з широко розплющеними, застиглими очима Керн уздрів щось незвичайно зворушливе й трагічне.
Вони лежали на положистому схилі, з якого відкривався вид на вранішнє місто й Женевське озеро. З димарів над будинками звивались у небо пасма диму й будили уявлення про тепло, безпечний затишок, людську постіль і домашній сніданок. Озеро мінилося безліччю крихітних хвильок. Фогт мовчки спостерігав, як зникали, наче випиті сонцем, легенькі, рухливі пасма туману, як із-за рваних хмар поволі виступив білий масив Монблану й засяяв, наче світлі мури небесного Єрусалима.
Близько дев’ятої години ранку вони вирушили в дорогу. Дійшли до Женеви й попрямували по шосе вздовж озера. Через кілька хвилин Фогт зупинився.
— Погляньте он туди! — мовив він.
— Куди?
Фогт показав на пишну будівлю, що височіла над розлогим парком. Величезний будинок сяяв у сонячних променях, як замок безпеки і благополучного життя. Розкішний парк іскрився золотом і пурпуром осіннього листя. Довгі ряди автомашин стояли в просторому дворі, і юрми безтурботних людей снували туди й сюди.
— Чудово, — зауважив Керн. — Таке враження, ніби тут резиденція імператора Швейцарії.
— А ви не знаєте, що це?
Керн похитав головою.
— Оце ж і є палац Ліги Націй, — пояснив Фогт із ноткою смутку й іронії в голосі.
Керн спантеличено дивився на нього. Фогт покивав.
— Оце та установа, де вже чимало років розводять дебати про нашу долю. Усе радяться, чи слід нам видати документи й знову зробити нас людьми, чи так лишити.
Один відкритий «кадилак» виплив із ряду автомашин і покотився до воріт. У ньому сиділи елегантні, ще молоді люди, і серед них вродлива дівчина в норковій шубці. Вони весело сміялися, махали руками до другої машини, домовляючись про сніданок