Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Швейцарці на диво добре грали в карти. Люди вони спокійні, а тут іще їм і щастило. До десятої години вони витягли з кишені Штайнера вісім франків; до дванадцятої він п’ять відіграв. Але до другої години ночі, коли вже зачиняли шинок, він таки втратив тринадцять франків.

Швейцарці піднесли йому кілька великих чарок кіршу. Це Штайнеру було до речі, бо ніч видалась холодна, а він іще мав брести через Рейн.

По той бік Рейну він помітив на тлі неба темну постать. То був цісар Франц-Йосиф. У нього над головою сяяв німбом місяць.

У Штайнера від холоду цокотіли зуби. Він витерся, допив кірш, який дали йому на дорогу швейцарці, й одягся. Потім попрямував до самотньої постаті.

— Де ти пропадаєш? — замість привітання-мовив Франц-Йосиф. — Я з першої години ночі жду тебе тут. Ми подумали, що ти сам заблукаєш, тому я й вийшов назустріч!

Штайнер засміявся:

— Затримали швейцарці.

— Ну, то скоріш ходімо! У нас лишилося всього тільки дві з половиною години.

І одразу ж почалась баталія. До п’ятої ранку її результати були ще неясні. І тут австрійцям саме пішла хороша карта. Цісар Франц-Йосиф жбурнув свої карти на стіл.

— От зараза! І треба ж — саме тепер!

Він надягнув шинелю й підперезався.

— Ходімо, Зеппе! Нічого не вдієш. Служба є служба. Мусимо тебе випхати звідси.

Вони зі Штайнером пішли до кордону. Франц-Йосиф мовчки попихкував запашною сигарою «Вірджинія». Через кілька хвилин він знову озвався:

— Ти знаєш, у мене таке передчуття, що сьогодні швейцарці чатуватимуть особливо пильно. Вони сподіваються, що ти знову перейдеш до них, ти як гадаєш?

— Цілком імовірно, — відповів Штайнер.

— Може, було б розумніше спровадити тебе туди аж завтра вночі. Тоді вони подумають, що ти нас обійшов, і вже не так пильнуватимуть.

— Авжеж.

Франц-Йосиф зупинився.

— Он диви, диви! По той бік щось блиснуло! Кишеньковий ліхтарик. О, знову, з другого боку! Ти бачиш?

— Добре бачу! — Штайнер усміхнувся. Нічого він там не бачив, але зрозумів, чого хоче митник.

Франц-Йосиф пошкрябав свою срібну бороду. Потім хитро підморгнув Штайнеру.

— Ні, ти не пройдеш сьогодні, це ясно як день, ти як гадаєш? Доведеться йти назад, Зеппе! Шкода, але ж вони обсіли там увесь кордон. Не лишається нічого іншого, як чекати до ранку. Я доповім про це начальству.

— Гаразд.

Вони програли до восьмої ранку. Штайнер програв сімнадцять шилінгів, але в нього ще лишалась перевага на двадцять чотири. Франц-Йосиф написав рапорт і передав Штайнера змінному митнику.

Удень чергували справжні служаки: вони заперли Штайнера в по-ліційній вартівні. Він проспав там цілий день. А рівно о восьмій вечора заявився цісар Франц-Йосиф і з тріумфом привів його знову до митниці.

Вони поспіхом, але добре попоїли — і знову почався герць. Що дві години одного з митників зміняв той, хто повертався з поста. А Штайнер до п’ятої години ранку не вставав з-за столу. О дванадцятій п’ятнадцять цісар Франц-Йосиф, розхвилювавшись, ненароком припалив свою пишну бороду; думав, що в нього в роті сигарета, й підніс запалений сірник. У нього вже ум за розум зайшов, бо цілу годину підряд йому випадали самі піки та жир: у старого вже в очах чорніло.

Штайнер обібрав митників як липку. Він просто випотрошив їх, особливо за дві години — з третьої до п’ятої. Франц-Йосиф у відчаї викликав підмогу: подзвонив чемпіону гри в тарок з містечка Бухс, і той примчав на мотоциклі. Але й це не допомогло: Штайнер обіграв і чемпіона. Відтоді, як він почув про Бога, оце вперше Бог був на боці нужденних. До Штайнера пливла така карта, що він жалкував лише за одним: чом його партнери не мільйонери.

Близько п’ятої ранку дограли останнє коло. Потім зібрали карти. Штайнер виграв сто шість шилінгів.

Бухський чемпіон, навіть не попрощавшись, вітром помчав на мотоциклі додому, а Штайнер та цісар Франц-Йосиф попрямували до кордону. Франц-Йосиф показав Штайнерові нову дорогу.

— Іди ось у цьому напрямі, — сказав він. — Та дивись, заховайся десь уранці. А вже пополудні підеш далі до станції. Адже гроші в тебе тепер є. І більше сюди не потикайся, розбійнику з великої дороги! — додав замогильним голосом. — А то нам ще доведеться клопотатися про надвишку платні…

— Добре. Колись я ще дам вам нагоду взяти реванш.

— Тільки не в тарок. Цього з нас досить. У шахи можна б або ще в піжмурки.

Штайнер перейшов кордон. Трохи подумав, чи не завернути до швейцарських митників та не попросити реваншу. Але він знав, що там програє, і вирішив їхати до Муртена та пошукати Керна. Містечко те однаково на шляху до Парижа, і робити великий гак не доведеться.

Керн ішов поволі до поштамту. Він був дуже стомлений: останні ночі ледве міг подрімати годинку. Рут уже днів зо три тому мала прибути в Женеву. Весь цей час він не мав од неї звістки: вона не писала. Він уже думав, що, може, її затримала якась нова причина, і в голову лізли тисячі тривожних думок — а тут раптом його охопило таке передчуття, що вона вже й не приїде. Він почував себе якось дивно спустошеним. Вуличний гамір наче здалеку проникав у його тупий, невиразний смуток, і він машинально переставляв ноги.

Минуло ще чимало часу, поки він забачив синє пальто. Зупинився. «Ще одне синє пальто, — подумав він. — Одне з сотень синіх пальт, які за цей тиждень мало не довели мене до божевілля!» Поглянув убік, потім знову туди: кілька розсильних і якась гладка жінка з оберемком пакетів заступили йому дорогу. Він затамував подих. Відчув, що його починає трусити. Синє пальто танцювало перед очима, поміж рожевих облич, капелюхів, велосипедів, пакетів і людей, що безперервно заступали йому дорогу. Він пішов далі, але так обережно, ніби ступав по канату й боявся, що ось-ось полетить сторч головою. Навіть коли Рут обернулась і він побачив її личко, то подумав, що це тільки неймовірна схожість або галюцинація. І лише коли її вираз обличчя різко змінився, він кинувся вперед, їй назустріч.

— Рут!.. Ти вже приїхала! Ти вже тут! Ти чекаєш, а мене все нема та й нема!..

Він тримав її міцно в обіймах і відчував, як вона тулиться до нього. Вони вчепилися одне за одного, наче стояли десь на вершині гори, а буря зривала їх і штовхала в безодню. Вони стояли в дверях Женевського поштамту, цілі юрби снували сюди