Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Як неймовірно – невеличке відхилення, і до наступного вечора зникли всі цілі, всі зобов’язання, я міг думати і робити, що заманеться, захотів – виконав, захотів – ні, бож до наступного вечора, справді, яке непередбачене усвідомлення, я існуватиму ніби поза часом, поза самим собою, так наче я с, а одночасно мене нема, і це тому, що на бажання я ніби аж здатний втілитися в першу-ліпшу людину й до вечора, коли мені припаде час повернутися від мого колеґи, жити її життям, послуговуючися її тілом!
Досить дивний стан, проте цей стан мені не подобався. Тобто не так, щоб зовсім не подобався, я просто почував себе в ньому негаразд. До нього я волів би спочатку звикнути, обжитися в ньому, як лягаєш у холодну постіль, а тоді. А тоді? Імовірність, ніби цей стан … О, Боже, хіба ця ймовірність не вела до того самого? Чи ж взагалі мисленне, аби я, власник антикваріяту, пересічна солідна людина, яка ніколи не виламувалася із загальних рамок, бож справді я ніколи не проявляв жодних незвичних ні нахилів, ні уподобань, адже я дійсно такий, як усі, щоб я оце зараз, після невдалих (їм ніколи й не судилося стати вдалими, оскільки я від самого початку не переборов відрази до їхнього безглуздя) розшуків даних до біографії мого відвідувача, блукав містом? Як неправдоподібно. Я нібито блукав, тільки як усе трапилося? Через який збіг обставин з’явився мій відвідувач і взагалі все те, що прийшло потім? Тут напевно міститься якась фатальна помилка. Це ж просто виключене, щоб усе це зі мною відбувалося! Я ладен присягнутися, я майже шкірою чую: щось у цій історії діялося інакше. Що саме інакше, я не годен визначити, однак я переконаний, що інакше. Це наче порваний ланцюг, до якого лише б знайти загублені ланки, і тоді виявиться, як усе це унедійснене, і я зовсім не повертаюся з невдалих розшуків біографії мого відвідувача, а мої теперішні переживання стосуються чогось зовсім іншого, тільки мені бракує вправности чи мацальців його збагнути, і воно вислизає з рамок, куди я його силкуюся втиснути, аби наблизити до себе. Щоправда, одне поза сумнівом: тут завинив мій відвідувач, бож через нього все це почалося. Справді через нього? Досі мені бракувало, часу над цим замислитися, а тепер нарешті і часу подостатком, і ніхто не заважатиме. Отже через нього? А чи мій відвідувач взагалі існував? Нібито існував, оскільки я ж його на власні очі бачив – ще б пак! Однак чому ж тоді я не запам’ятав навіть його обличчя, хоч стільки разів описував його різним людям? Я завжди знав: то він, тільки не з зовнішніх ознак, а просто щось усередині давало знак – це він, і я його пізнавав, проте я зовсім не певен, чи пізнав би його тепер, зустрівши на вулиці.
– Ви мене не пізнали б?
– Ні, я вас не пізнав би.
– Ллеж раніше пізнавали?
– То було раніше.
– Ви змінилися, і ця зміна відбулася з вами щойно.
– Можливо.
– Чи ви свідомі цього?
– Я не знаю. Я думав про інше. Я мусів би про вас забути, аби мати змогу про вас думати.
– Мене вже нема.
Нема. Справді нема. Однак лишається ще найголовніше: чому ніхто не спромігся мені про нього нічого сказати? Адже я шукав дуже ретельно. Не виключене, що хтось інший виявився б винахідливішим у пошуках, проте я ж докладав усіх зусиль! Усе, що від мене залежало, я, здається, зробив, я шукав його там, де він бував, де його бачили, і де, зрештою, випадало б про нього бодай щось знати. Чому ж тоді кожного разу, як я натрапляв на його слід, він мені просочувався крізь пальці? Чогось, видно, я не врахував, тільки чого саме? Що я мав робити? Крім того, я просто таки не розумів мого відвідувача. Йому далебі найбільше залежало на тому, аби я писав його біографію, чого ж тоді він так усе утруднював? Чи, може, причина містилася зовсім не у відвідувачі, а п мені самому?
Ті, що міняють обличчя, їх приносить вітер усесвіту, 'і ємні хаосу вершники, Світла майбутні онуки, Не насититься око, дивлячись, Не наповниться вухо, слухаючи, Бо той хлопчик, що продає на розі газети, Може зупинити апокаліпсис.
Однак він дивиться покищо в інший бік.
Він дивиться на краватки, що обернулись смерчами, Й не знає про своє покликання.
В мені самому? Виключена річ! Адже йшлося про мого відвідувача, а не про мене. До чого тут я? Лише до того, що мій відвідувач прийшов до мене, а не до когось іншого, аби я писав його біографію, і я ніби той антиквар, який, доведений до нестями його відвідинами, таки погодився? Це надто неправдоподібне. Я нічого не забув, я все пам’ятаю, він прийшов, я погодився, все це ніби було, і, не зважаючи на це, тепер я втратив остаточну певність, чи воно дійсно так. Після того, що я бачив і чув, шукаючи дані до йото біографії, я починаю вагатися в найочевиднішому, і, найдивніше, це вагання від мене ані трохи не залежить. Я не знаходжу жодного опертя ні в мені, ні поза мною. Я не знаю, як упорядкувати всі ці події, не знаю, як розуміти найпростіше, бо тепер усе, чого я торкаюся, здається незбагненним. Імовірно, я просто не та людина, якій належало б шукати дані про мого відвідувача, бож явно помилковий збіг обставин втяг мене в коловерть, з якої я ніяк не виберуся, я згубив останні підстави, на які досі орієнтувався, і мені нестерпно лячно припустити. Однак я мушу додумати і це до кінця! Зараз я сам з своїми думками. Так, тішся, сам. Сам на свою голову. Що ж, видно, людині – рано чи пізно, доводиться приходити й до самого себе, навіть коли цього й не хочеться. Я шукав мого відвідувача, проте я не знайшов нікого, хто знав би його, і тепер я навіть не певен,
