Герострати - Емма Іванівна Андіївська

Я звернувся ще до дідка, який їв з горнятка прозорі драглі, час від часу дозволяючи заглядати в свою посудину літній жінці, яку я теж уперше запримітив, але вони від мене, ніби змовившися, разом нетерпляче відмахнулися, а коли я пояснив, мовляв, я шукаю гарячого чаю, – напоїти людину, якій зробилося недобре, сіли до мене спиною, і я не зважився зайвий раз нагадати, що мені йдеться виключно про гарячий чай.

Та я мушу якось роздобути гарячого чаю, бож тільки він допоможе старому звестися на ноги, затявся я. Не пощастило розпитати про відвідувача, на те вже нема ради, проте дістати чаю для старого я зобов’язаний.

Я обійшов помешкання, дивлячися, чи не залишилося в когось бодай півсклянки теплого чаю, з думкою: на цей раз я просто без дозволу візьму, та й годі, оскільки оповідачі снів однак не бачать, що відбувається навколо, і натрапив на цілий кухлик, ще гарячий, який забули розлити – ймовірно, в розпалі говорення поставили під стіну, і він випав з поля зору.

З цим кухликом я подався за ширму, та на моє чимале здивування старий уже зник. Я поставив кухлик на те місце, де він лежав, позаглядав навколо задля певности, бо мені не вірилося, щоб він сам підвівся, постояв якусь мить, відчуваючи раптом страшну втому, яка від зникнення старого навалилася на мене, і повернувся назад, хоч розпитувати чи взагалі далі перебувати в цьому товаристві я втратив охоту. Ба більше, мені нагло здалося, ніби з мене цебенить кров, і я слабну, і тому треба якнайшвидше тікати, заки ще мене не залишили рештки сил.

Правда, в мені попри це все ще не до кінця розкрутилася пружина, яка мене тримала, бо я апатично, аж сам дивуючися, що розтулюю вуста, потурбував кількох оповідників снів запитами про мого відвідувача, проте ніхто з них не відповів, і тільки під кінець, майже біля самих дверей, один новоприбулий буркнув щось так не до ладу, аж я завагався, чи мій відвідувач сюди взагалі колись навідувався.

Зрештою, навіть, якщо він справді тут бував, то або на нього ніхто не звертав уваги, може, він, як я, не мав снів, і йому не щастило зацікавити оповідачів, які крім себе, нічого не зауважували, або просто мені бракувало терпіння, а найголовніше – вправности відповідно їх розпитати, і через це кволі спроби домогтися свого ні до чого не вели. Якби я спромігся якось інакше підійти до всього цього, як, не знаю, проте зовсім інакше, тільки це треба було б обдумати на свіжу голову, а не тепер, бо тепер я взагалі втратив здатність мислити, і на весь мій мозок поширилася порожнеча, серед якої на самому обрії з’явилося видиво розгалуженого струмка з кам’янистими загородами для пстругів, Я постояв ще трохи, переживаючи це усвідомлення, потім майже механічно подивився, чи не видно старого, і попрямував до виходу. По дорозі я згадав, що бодай господині належало б сказати «до побачення», і повернувся назад, однак господиня десь щезла, а чи й просто я її не розпізнав серед інших, а ті, з ким я спробував вже задля годиться попрощатися, бож якось не випадало піти собі мурлом, не відповіли.

Щойно на свіжому повітрі я відчув, яка важка в мене голова. Ніч доходила кінця. Темінь ще трималася, проте вже робилася крихкою, ладна від першого струсу одразу ж розсипатися на світло. Поодинокі птахи, стурбовані цією крихкістю, подекуди виривалися із нескладними трелями й негайно ж замовкали, настрашені довгою луною. Вулиці лежали тихі й широкі, зовсім не схожі на вулиці, які я знав. Я справді їх ніколи такими не бачив: пустельні вулиці імперського міста, до якого я вперше потрапив, і то південного міста, бож на хідниках, обведені низькими дротяними ґратами, росли грубі дерева, дуже схожі на плятани, тільки з дебелими лискучими, як на пружинах, листками.

Я поторкав голову, щоб вона полегшала (вона не полегшала), потер трохи чоло (теж не подіяло) і спробував зосередитися, як же далі. Йти додому й сказати дружина, ніби я з півдороги повернувся назад – не випадало, бо тоді довелося б одразу вигадувати пояснення, чому я повернувся і яким потягом, і взагалі чому ж я таки повернувся, нескінченні «чому», коли я вже від’їхав, і жінка бачила мій від’їзд на власні очі, а щось вифантазувати, навіть найпростіше, я не був спроможний. Тинятися ж отак собі по місту до наступного вечора теж не виглядало привабливим, крім того, тут чатувала сила-силенна небезпек, бо – а коли б мене хтось раптом угледів? Аж страшно уявити. Тоді одразу ж поповзли б чутки, ніби я веду заборонене життя, тиняючися вночі по місту. Чого тільки не понавигадували б, ну і що я тоді казатиму, коли я взагалі не вмію виправдуватися? В найгіршому випадку с ще одна можливість – взяти десь у готелі кімнату, якнайдалі від центру, і переспати до вечора. Та укладаючи подумки, як пояснювати, чому я саме на день, а не на ніч потребую притулку, навіть якщо це готельний адміністратор чи адміністраторка, кому рішуче байдуже, хто я і чому саме мені знадобилася кімната на день, а не, як кожній порядній людині, на ніч, я майже з полегшенням пригадав: я ж без грошей, і тому жодної кімнати не шукатиму, і, найголовніше, ні з ким не говоритиму.

Ані говорити, ані будь-кого бачити, ані будь-що вирішувати! Зрештою, хіба справді конче вирішувати? От не думати ні про що, отак просто ходити, а там воно вже якось само собою упорядкується. Упорядкується? Як же воно упорядкується, коли я навіть не звик так просто собі ходити, без цілі, насамоті – вже саме це ходження ніби насторожувало. Ще якби остаточно вимкнути мислення, бо воно ніби й вимкнулося, і одночасно дошкульно, як невпинний млинок, нагадувало: просто так ходити людина здатна лише в дитинстві, інколи ще юнаком, поки людина не визначила свого місця в житті, а пізніше ця здібність зникає, і коли людині трапляється знову) як оце мені тепер, вона відчуває себе поза законом, не там, де всі люди, бо закон – це де свої, а я, як палець, сам, відмежований.

Ще хоч би; місто скоріше оживало, а то порожні вулиці, викроєні з суцільної тиші, яку я перший розтинав кроками, то з швидкістю світла (саме так я відчував) віддаляли мене під усього, чим я