Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
– Так.
– Яке враження?
Іван махнув рукою:
– Казав пан – кожух дам…
– Отож-бо й воно, пане Іване, отож-бо й воно.
Згадка про Березневі статті, прийняті після довгих переговорів козацького посольства в Москві, особливо сильно пригнічувала Богуна – кожен, хто хоч трохи задумувався про їхню суть, розумів: Москва не збирається додержуватись цих постанов. Але навіть там, у документі, який складався з одинадцяти пунктів, надто сильно обмежувалась можливість козацького самоврядування. Так, наприклад, Березневі статті оголошували право обрання урядів у козацьких містах самими козаками, але прибутки від будь-якої діяльності у тих же містах мали надсилатися царським посланцям. Гетьман Війська Запорізького тепер був не вільний у своєму бажанні зноситися з Річчю Посполитою і Оттоманською Портою без дозволу московського царя. Крім того, Московське царство навесні починає війну з Річчю Посполитою, для чого й відряджає на кордон, тобто на Брацлавщину і Вінниччину, великий корпус війська. Ось-ось поряд з козацькими помешканнями мають з'явитися тисячі стрільців московського війська. Це, звичайно, не жовніри, проти присутності яких так довго і жорстоко бився Богун. Але чим відрізнялися вони, чужа-чужаниця, від польських вояків, повних презирства до українського населення? Того, котре годувало їх і надавало їм дах над головою, часто-густо відбираючи цей самий дах у власних дітей? Хіба мало, щоб зрозуміти, що помилка гетьмана при обранні протекції уже починала даватися взнаки? Та навіть не це турбувало Богуна.
– Скажи мені, пане Іване, – запитував він у Сірка, – чому гетьман погодився на реєстр у шістдесят тисяч козацького війська? Чи те саме не могли ми виторгувати в Яна Казимира? Чи не могли на таких же, а то й кращих умовах, повертатися під владну королівську руку?
Сірко не одразу відповів на таке запитання. Лише випускав хмаринки тютюнового диму зі своєї люльки. Коли нарешті озвався, говорив неквапно, так, як говорять люди, коли відповідають на надзвичайно важливі для себе питання:
– Хмельницький пропонував московитам військо з покозачених селян кількістю у дві, навіть три сотні тисяч шабель. Цар відмовив. Очевидним є те, що сильна Україна не має нічого спільного з інтересами царської корони. Кому потрібне таке велике військо, котре, підкоряючись гетьманській булаві, може бути спрямоване проти самого царя? Та серце стискається навіть не тому, Богуне, що лише в Москві протидіють покозаченню селян. У першу чергу цьому протиборствують подібні Виговському і Тетері. Вони вбачають тут загрозу для себе. Для них куди вигідніше мати ці тисячі посталих під знамена гетьмана селян своїми кріпаками. Тоді золото, зароблене селянськими руками, потече ріками до їхніх скринь. Вистачить і їм, і Москві. Господи, помилуй Україну! – остання фраза Сірка пролунала, як зітхання.
Важко, ох як важко було Івану після таких розмов. Не тому, що Сірко відкривав щось нове для нього в політичних течіях українського шляхетства і козацької старшини після Переяславської Ради. Знав про все полковник вінницький. Похмурим робилося полковникове чоло скоріше тому, що відчував у розмислах тих резонанс зі своїми власними висновками.
Але час збігав. На зміну теплій і ласкавій весні, на околиці сотенного містечка Вороновиці, неподалік якої знаходився маєток Богуна, прийшло спекотне літо. Сонце, таке бажане зимової пори, тепер піднімалося рано, і вже о п'ятій годині ранку перегріті за минулий день околиці, що не встигли за коротку ніч вичахнути під прохолодним нічним диханням, знову зазнавали на собі палючих променів сонця, котре піднімалося цілим морем вогню і кидало на землю спопеляючі списи свого проміння. Одного такого спекотного ранку у одній з кращих кліток полковницької стайні помер старий вороний жеребець на прозвисько Циган. Той, котрого багато років тому вивів з власної конюшні Федір Богун, споряджаючи єдиного сина в далеку подорож до Січі, слави і безкінечної війни, на котру судилося перетворитися життю Івана. Богун ще встиг прийти, почувши слова стайничого про агонію, котра почалася в його вірного товариша на світанку. Він сів поруч, на м'яку теплу солому, і підняв голову Цигана на руки, відчуваючи долонями численні рубці від ран, отриманих у десятках боїв, що їх пройшли вони разом. Велике темне і сумне око тварини спокійно поглядало на свого господаря, немов промовляло: «Усе добре, хазяїне. Усе пливе призначеним ходом».
– Так, Цигане. Усе пливе призначеним нам ходом. Ти до кінця пройшов свій шлях. Прощавай, мій вірний товаришу.
І стайничий, котрий стояв, завмерши в дверях клітки, помітив, що по чорним з сивиною вусам полковника потекла блискуча сльоза. Того дня вперше за кілька років Богун напився. Він не лютував і не кидався, як звір у клітці, він не виливав усе накипіле на душі в п'яних балачках. Іван просто сидів за довгим столом у літній кухні, що була єдиною будівлею, котра збереглася від старого хутора, дивився на вогонь за відчиненою засувкою великої печі і мугикав якусь не зрозумілу ні для кого пісню, не забуваючи через кожні кілька хвилин заливати в горлянку міцну, як вогонь, оковиту.
II
Тривогу здійняли козацьки чати, що їх дбайливий Нечипоренко висилав у поле щоночі. Незадовго до світанку до фортеці причвалали двоє розпашілих і збуджених козаків і, коротко кинувши отаману нічної варти, щоб будив своїх козаків, поспішили до осавула. Той вислухав їх, заклопотано махнув головою і, наказавши піднімати усіх, хто був у фортеці, пішов до полковника. Але будити того не прийшлося: не встиг Михайло збігти сходами на ґанок полковницького дому, як побачив Богуна. Той йшов йому назустріч, на ходу чіпляючи шаблю до широкого шкіряного череса, що його підперізував.
– У чому справа, Михаиле? – запитав тоном, у якому не відчувалося й тіні хвилювання.
– Від Охріменка козаки прибігли, з чати. Мовлять: люди озброєні з'явилися неподалік. Чи не ляхи на чергові відвідини?
– Багато?
Нечипоренко знизав плечима:
– Наче не дуже. Утім, поговори з ними сам, вони тут, зі мною.
– Хто? – не одразу зрозумів Богун.
– Козаки Охріменкові.
