Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Винниченко здивовано звів брови.
— Чого дивуєтесь, пане Винниченко? Ен ку діпломатік! Аби дотягти до Установчих зборів. А обіцяти тимчасом можна півсвіту, цілий світ, хоч би й півтора світи.
— Долю України, — мовив стримано Винниченко, — мають вирішувати Українські установчі збори, а не…
— От–от, — погодився Терещенко. — Тре б'єн! Я на Україні де хочете скажу: навіщо нам кацапські Установчі збори? Нам, щирим українцям, давай наші, ненько–українські Установчі збори! От і вже. Се ту! Кожному малоросові це буде приємно. Політика, пане–добродію, діло тонке! Ma фуа! Гей, панночко! — гукнув він. — Як вас там? Пані австріячко! Вене ву–з–ісі! А йдіть–но сюди!
Панна Галечко прочинила двері і стала при порозі:
— Прошу пана міністра? Пан міністр на мене волає?
— На вас, панночко, а ву! Підіть у двір, сідайте в мій кабріолет і паняйте вітром на Брест–Литовське шосе назустріч отим бешкетникам. Розпитайтеся до ладу, чого їм, власне, треба!
Галечко запитливо поглянула на Винниченка.
— Та ви не мніться, — підбадьорив її Терещенко. — Вам лиха ніхто не заподіє. О контрер! Ви ж таки по–українському добре чешете. Це їм буде тільки приємно. Розпитайтеся, що й до чого, і зразу — назад. От і знатимемо з перших вуст, яка в них «платформа». А то ті розвідки та контррозвідки, штаби і контрштаби почнуть рапортувати — тільки памороки заб'ють! Можете їм щось там таке й пообіцяти: правитимуть карбованця — давайте два, торгуватимуть за троячку — платіть п'ятірку. Кажіть, що ви — парламентер, аби час збавити. — Терещенко наточив собі другий келих і підморгнув Винниченкові. — А тимчасом Петлюрині козаки чи юнкери Керенського якраз наспіють і накладуть їм у потилицю! Йдіть, не губіть часу!
Галечко знов запитливо поглянула на Винниченка.
— Що ж, пан міністр має рацію. їдьте, панно Софіє.
— Гаразд, пане субпрезес! Ту ж мить!
Терещенко поглянув їй вслід.
— Пікантна галичаночка, — прицмокнув він язиком. — Ви як, пане Винниченко, не… той? Га? Презес, субпрезес — їй–право, варто! Хм! — Винниченко почервонів.
— Призволяйтеся, будьте ласкаві, пане субпрезес. — Терещенко плюснув у спорожнений келишок Винниченка запіканки, долив власноручно із сифона зельтерської. — Дивився я, пане Винниченко, вашу п'єсу «Чорна пантера» в Москві, в театрі Корша, як їхали сюди. Добра штучка! Не гірше, як у того… як його, які ще є відомі драматурги? Та байдуже! Чортівськи здорово! Пароль д'онер! Як це він їй каже? Га? А вона йому?…
В цей час повернувся Петлюра з Церетелі і Керенський з Грушевським. Ад'ютант Керенського і барон Нольде залишилися біля телефонів. Всі були дуже стривожені.
Справа, виявляється, стояла серйозно. В Полуботківському полку сталося не заворушення, а справжній заколот: полк, справді, підняв повстання — з очевидним наміром захопити владу в місті.
З зброєю в руках всі три батальйони полуботківців вийшли з Сирецьких та Грушківських таборів і здобули П'ятий авіапарк під Святошином. Один батальйон сів на машини і погнав на Печерськ, інші два в цю хвилину цепами підступають до західних околиць міста. Богданівський полк, за наказом Петлюри, вже вирушив полуботківцям навперейми. Юнкери, за наказом Керенського, шикуються біля своїх шкіл, щоб бути готовими для рішучих дій.
Керенський крокував по залі сюди і туди, по діагоналі. Петлюра спинився посередині. Інші посідали.
— Панове! — запросив гостинний господар. — Випийте по чарочці на підкріплення. Їй–же право, нема чого нервуватись. С'е–т–ен пті мальантандю! Та й вже! Я думаю, поки там ліквідують цю єрунду, ми можемо спокійнісінько довести нашу розмову до кінця…
Керенський раптом спинився посеред кімнати, перед Петлюрою. Вираз його обличчя був гнівний і рішучий.
— Я не згодний! — майже крикнув він. — Я відхиляю!
— Одну чарочку! — настійно припросив гостинний господар.
— Я не згодний! — вже справді крикнув Керенський. — Я відхиляю всі ваші вимоги, всі чотири пункти!
6
Справа ж була ясна. Повстання, звісно, річ неприємна за всяких обставин, тим паче — перед лицем прориву на фронті. Але раз проти Центральної Ради повстають її власні полки, то… гріш ціна усім її вимогам — тільки дурень може їх прийняти. Перевага тепер була, безперечно, на боці Тимчасового уряду.
Грушевський і Церетелі скрикнули майже в один голос:
— Але ж, Олександре Федоровичу! Ви вже дали згоду! Півгодини тому…
Керенський пустив це слушне зауваження мимо ушей.
— Я можу лише підтвердити попередню відповідь Тимчасового уряду на всі ваші зухвалі домагання! — Керенський аж бризкав слиною. — Проголошення автономії України — акт беззаконний! Утворення Генерального секретаріату — зухвала фікція! Українізація армії — злочинне самоуправство! Все це свавільство повинно бути негайно ліквідоване! Негайно! Все вирішать Установчі збори!
— Всеросійські установчі збори! — відгукнувся й Терещенко. — І ніякого сепаратизму! Кажу це вам вірно, а я сам — малорос.
