Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Іди ти к бісу, — сказав він.
— Може, мені взяти нашу машину й поїхати до готелю? — спитала Джінні.
— Ні, Джінні. Спершу ми вип'ємо шампанського. Ти маєш машину? — запитала вона Томаса Хадсона.
— Еге ж. Чекає на площі.
— Ми зможемо поїхати до тебе додому?
— Ну звісно. Можна пообідати і їхати. Або прихопити чогось із собою й попоїсти там.
— Добре все-таки, що ми сюди приїхали, правда?
— Так, — сказав Томас Хадсон. — А як ти дізналася, що саме тут треба декого шукати?
— Один чоловік на аеродромі в Камагуеї сказав мені, що ти, можливо, будеш тут. А якби не знайшли тебе, поїхали б оглядати Гавану.
— Ми можемо оглянути Гавану.
— Ні, — сказала вона. — Джінні огляне її без нас. Ти маєш когось знайомого, хто міг би повозити її?
— Авжеж.
— Але на вечір нам треба повернутися до Камагуея.
— Коли в тебе літак?
— Здається, о шостій.
— Ми все влаштуємо, — сказав Томас Хадсон.
До їхнього столика підійшов молодик. То був диктор місцевого радіо.
— Пробачте, — мовив він. — Чи не дасте ви мені автограф?
— Охоче.
Він подав їй листівку, на якій був зображений бар і Константе за стойкою з міксером у руках, і вона розписалася розгонистим акторським почерком, що був так добре знайомий Томасові Хадсону.
— Це не для моєї доньки й не для сина-школяра, — признався молодик. — Це для мене самого.
— От і добре, — мовила вона й усміхнулася до нього. — Мені приємно, що ви мене попросили.
— Я бачив усі фільми з вашою участю, — сказав молодик, — і вважаю, що ви найвродливіша жінка в світі.
— Чудово, — мовила вона. — Будь ласка, вважайте так і далі.
— Чи можу я попросити вас випити зі мною?
— Я тут випиваю із своїм приятелем.
— Я його знаю, — сказав диктор. — Знаю вже багато років. Можна мені сісти з вами, Томе? Адже у вас дві дами.
— Це містер Родрігес, — відрекомендував його Томас Хадсон. — Як ваше прізвище, Джінні?
— Уотсон.
— Міс Уотсон.
— Радий познайомитися з вами, міс Уотсон, — мовив диктор.
То був гожий із себе молодик, чорнявий, засмаглий, з приємними очима, приязною усмішкою і великими гарними руками бейсболіста. Свого часу він був і бейсболістом, і картярем, і в ньому й досі збереглося дещо від принадності азартного гравця.
— А чи не могли б ви всі пообідати зі мною? — спитав він. — Час уже майже обідній.
— Містерові Хадсону й мені треба поїхати за місто, — відказала вона.
— А я охоче пообідала б з вами, — озвалася Джінні. — Ви мені дуже сподобались.
— На нього можна звіритися? — спитала Томаса Хадсона вона.
— Він цілком пристойний чоловік. Кращого й шукати годі.
— Дуже вдячний вам, Томе, — сказав диктор. — Невже ви так-таки не можете пообідати зі мною всі разом?
— Нам справді треба їхати, — відказала вона. — Ми й так затримались. Зустрінемося в готелі, Джінні. Дякую вам, містере Родрігес.
— Ви таки справді найвродливіша жінка в світі, — мовив містер Родрігес. — Я завжди так вважав, а тепер знаю напевне.
— Будь ласка, вважайте так і далі, — сказала вона, і за хвилину вони були вже надворі. — От і гаразд, — мовила вона. — Все дуже непогано влаштувалось. Та й Джінні він сподобався, і загалом він начебто милий.
— Дуже милий, — сказав Томас Хадсон, і шофер відчинив їм дверцята машини.
— І ти милий, — мовила вона. — От тільки випив забагато. Тим-то я й облишила розмову про шампанське. А що то була з тобою за чорнява приятелька скраю стойки?
— Просто моя чорнява приятелька скраю стойки.
— Тобі не треба випити? А то можемо десь спинитися.
— Ні. А тобі?
— Ти ж знаєш, що мені ніколи не треба. Але трохи вина я б випила.
— У мене вдома є вино.
— От і чудово. А тепер можеш поцілувати мене. Тут нас не заарештують.
— Adondé vamos?[172] — запитав шофер, не повертаючи голови.
— A la finca[173], — відказав Томас Хадсон.
— Ой Томмі, Томмі, Томмі, — промовила вона. — Ну ж бо, цілуй мене. То нічого, що він побачить, правда ж?
— Авжеж. То пусте. Можеш вирізати йому язика, якщо захочеш.
— Ні, не хочу. І взагалі не хочу нічого жорстокого. Але за пропозицію тобі вдячна.
— Це була непогана ідея. Ну, як ти живеш? Така ж волелюбна, як колись?
— Така сама.
— Справді така сама?
— Як і кожна людина. В цьому місті я твоя.
— Доки настане година відлітати.
— Авжеж, — сказала вона й зручніше вмостилася на сидінні. — Поглянь, — обізвалася знову. — Блиск і пишнота лишилася позаду, а тепер навколо бруд і кіптява. Чи було в нас колись інакше?
— Часом було.
— Так, — погодилась вона. — Часом було.
Вони дивилися на той бруд і кіптяву, і її зіркі очі й допитливий розум миттю схоплювали все, що він сам спромігся добачити лише за багато років.
— Тут уже трохи краще, — сказала вона.
Він ніколи в житті не почув од неї і слова неправди й намагався і собі завжди бути з нею правдивим. Але нічого з того не виходило.
— Ти й досі любиш мене? — спитала вона. — Кажи по щирості, без красивих слів.
— Так. Ти мала б сама знати.
— Я знаю, — сказала вона і на підтвердження обняла його, якщо це могло правити за підтвердження.
— Хто там у тебе тепер?
— Не будемо говорити про нього. Тобі він не сподобався б.
— Гадаю, що ні, — мовив він і так притиснув її до себе, що, здавалось, от-от затріщать кістки, якщо обоє й далі не поступатимуться одне одному. То була їхня давня гра, і зрештою вона поступилась, і кістки лишилися цілі.
— Ти не маєш моїх грудей, — сказала вона. — Через те завжди береш гору.
— Я не маю і твого обличчя, від якого заходиться серце. Ані того, що ти маєш іще, ані твоїх гарних довгих ніг.
— Ти маєш дещо інше.
— Еге ж, — мовив він. — Як от минулої ночі: подушку і котові любощі.
— Сьогодні я заміню тобі твого кота. Довго ще їхати?
— Одинадцять хвилин.
— За наших обставин це надто довго.
— Сісти за кермо й доїхати за вісім?
— Ні, не треба. Пригадай, як я навчала тебе бути терплячим.
— То була наймудріша і найбезглуздіша наука. Можеш трохи повчити мене й тепер.
— Це потрібно?
— Та ні. Лишилося тільки вісім хвилин.
— Дім у тебе гарний, і ліжко велике?
— Там побачиш, — відказав Томас Хадсон. — А що — ти вже, як завжди, починаєш вагатися?
— Ні, — мовила вона. — Просто мені хочеться у велике-превелике ліжко. Щоб забути про військо.
— Ліжко буде велике, — запевнив він. — Хоч ціле військо в