Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— А я й люблю, — промовив він уголос.
— Що?
— Пити. Не просто пити, а пити оці подвійні заморожені без цукру. Якби випити стільки з цукром, то, певно, вже вивернуло б.
— Yo lo creo[142]. А якби хтось інший випив стільки без цукру, то, певно, помер би.
— Може, і я помру.
— Ні, ти не помреш. Ти просто поб'єш свій рекорд, а потім ми підемо до мене, і ти ляжеш спати, і в найгіршому разі хропітимеш уві сні.
— Минулого разу я теж хропів?
— Horrores[143]. І називав мене вночі чи не десятьма різними іменами.
— Ти вже пробач.
— Пусте. Як на мене, це смішно, та й годі. Зате я дізналася про тебе дещо таке, чого раніш не знала. А інші дівчата не ображаються на тебе, коли ти їх отак по-різному називаєш?
— Нема в мене ніяких дівчат. Тільки дружина.
— Я щосили намагаюсь добре ставитися до неї і не думати про неї погано, хоч це й дуже важко. Але, певна річ, ганити її при мені нікому не дозволяю.
— А я ганитиму її.
— Ні. Не треба. Це непристойно. Є дві речі, яких я терпіти не можу. Коли чоловіки плачуть. Я розумію, часом їм доводиться плакати. Але я цього не люблю. І ще ненавиджу, коли вони ганять своїх дружин. А вони майже всі це роблять. То не роби цього хоч ти, бо досі нам було так приємно.
— Гаразд. Біс із нею. Не будемо про неї говорити.
— Ну прошу тебе, Томе. Ти ж знаєш, я вважаю, що вона дуже гарна. І вона таки гарна. Справді. Pero no es mujer para ti[144], Тож не треба її ганити.
— Гаразд.
— Розкажи мені ще якусь веселу історію. Нехай у ній навіть не буде кохання, аби тільки тобі весело було розповідати.
— Не знаю я ніяких веселих історій.
— Ну не будь такий. Ти знаєш їх тисячі. Ось випий ще і розкажи мені веселу історію.
— А чом би тобі й самій не спробувати?
— Що не спробувати?
— Піднести настрій, хай йому чорт.
— Tú tienes la moral muy baja[145].
— Авжеж. Я це добре знаю. То розкажи й ти кілька історій, щоб піднести його.
— Ти повинен сам їх розказувати. І ти це знаєш. А я зроблю для тебе будь-що інше, що ти тільки захочеш. І ти це також знаєш.
— Ну гаразд, — сказав Томас Хадсон. — То ти справді хочеш почути ще одну веселу історію?
— Зроби мені ласку. Ось твій дайкірі. Ще одна весела історія, ще один дайкірі — і тобі стане зовсім хороше.
— Даєш гарантію?
— Ні, — відказала вона і, дивлячись на нього, знову заплакала, і сльози полилися з неї легко й природно, наче вода з джерела. — Томе, чому ти не скажеш мені, що з тобою? Я вже й питати боюся. Невже оте саме?
— Так, оте саме, — сказав Томас Хадсон.
Тоді вона по-справжньому заридала, і він змушений був обняти її, намагаючись заспокоїти, а всі в барі дивилися на них. Тепер вона плакала негарно. Плакала відверто й нестримно.
— Бідолашний мій Том, — проказала вона крізь сльози. — Бідолашний Том.
— Заспокойся, mujer, і випий коньяку. 'Нам зараз саме час веселитися.
— Ой, не хочу я веселитися. Ніколи вже більше не веселитимусь.
— Слухай, — сказав Томас Хадсон. — Ось бачиш, що виходить, коли тобі щось розкажеш?
— Я розвеселюся, — мовила вона. — Тільки дай мені якусь хвилину. Зараз піду до жіночої кімнати й повернуся весела.
Розвеселись, розвеселись, хай тобі чорт, подумав Томас Хадсон. Бо мені таки справді погано, і, якщо ти не перестанеш ревти або не облишиш про це говорити, я вшиюся звідси к бісу. А якщо я вшиюся к бісу, то куди мені в біса ще податись? Він добре тямив, який обмежений у нього вибір, і нічий «гріховний дім» зарадити йому не міг.
— Дай мені ще один подвійний заморожений дайкірі без цукру. No sé lo que pasa con esta mujer[146].
— Справжня поливальниця, — мовив бармен. — От поставити б її замість водогону.
— А як справи з водогоном? — спитав Томас Хадсон.
На це запитання обізвався присадкуватий веселий чолов'яга з перебитим носом, що сидів біля стойки ліворуч від нього. Томас Хадсон знав його в обличчя, але не міг пригадати ні його імені, ні політичних поглядів.
— Та то ж cabrones[147], — сказав він. — Вони завжди витягнуть гроші на воду, бо вода — найперша необхідність. Є багато необхідних речей. Але води ніщо не замінить, без води не проживеш. На воду їм кожен дасть. І тому ми ніколи не матимем пристойного водогону.
— Мабуть, я не зовсім вас зрозумів.
— Si, hombre[148]. Гроші на водогін вони завжди візьмуть, бо водогін конче потрібний. Тим-то вони його ніколи не збудують. Чи зарізали б ви курку, що несе золоті водогони?
— А чом не збудувати водогін, не заробити на ньому добрі гроші й не винайти ще якийсь truco?[149]
— Такого, як з водою, більш не винайдеш. Обіцянка дати воду — це завжди певні гроші. Жоден політик не схоче втратити такого truco, збудувавши пристойний водогін. Трапляється, що політики, конкуруючи між собою в нижчих галузях, стріляють один в одного. Але жоден політик не завдасть такого удару по самих підвалинах політичної економії. Тож дозвольте мені виголосити тост за митницю, за наживу на лотереї, за тверді ціни на цукор і за вічне життя без водогону.
— Prosit[150], — сказав Томас Хадсон.
— Ви часом не німець?
— Ні. Американець.
— Тоді випиймо за Рузвельта, за Черчілля, за Батісту і за життя без водогону.
— За Сталіна.
— Авжеж. За Сталіна, за марихуану і за життя без водогону.
— За Адольфа Люка.
— За Адольфа Люка, за Адольфа Гітлера, за Філадельфію, за Джін Танні, за Кі-Уест і за життя без водогону.
Поки вони розмовляли, до бару повернулася Цнотлива Ліл. Вона припудрила обличчя і вже не плакала, проте вигляд мала пригнічений.
— Ти знайома з цим джентльменом? — спитав Томас Хадсон, рекомендуючи їй свого нового чи нововіднайденого приятеля.
— Тільки в ліжку, — сказав той.
— Cállate[151], — мовила Цнотлива Ліл. — Він політик, — пояснила вона Томасові Хадсону. — Muy hambriento en este momento[152].
— Спраглий, — поправив її політик. — До