Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Можливо.
— Мені б тепер заридати, але всередині тільки якась млосна порожнеча.
— Я знаю.
— Таке може спіткати кожного?
— Мабуть, що так. Але нас воно більше не спіткає.
— Тепер ми тут наче в домі, де лежить небіжчик.
— Пробач, що я не сказав тобі одразу, як ми зустрілися.
— Нема за що, — мовила вона. — Ти завжди все відкладав. Я тобі не дорікаю.
— Мене так нестримно потягло до тебе, і я повівся як себелюбний дурень.
— То не було себелюбство. Ми завжди любили одне одного. Тільки багато помилялися.
— А найгірше я.
— Ні. Ми обоє помилялися. То хоч тепер не сварімося вже ніколи. — І в ту ж мить з нею щось сталося, і вона врешті заридала й промовила крізь сльози: — Ой Томмі, я оце раптом відчула, що не витримаю цього.
— Я знаю, — сказав він. — Мила моя, люба, рідна, хороша, мені теж несила це витримувати.
— Ми були такі молоді й дурні, і обоє такі гарні, і Томмі був такий гарнющий…
— Викапана мати.
— А тепер від усього того й сліду видимого не залишиться.
— Бідолашна моя, рідна, найдорожча.
— Що ж нам далі робити?
— Те, що й досі робили: ти своє, я своє.
— Чи не могли б ми хоч якийсь час пожити разом?
— Тільки поки дме цей вітер.
— То нехай дме і дме. Як по-твоєму, любитися нам не соромно?
— Думаю, що Том не осудив би нас.
— Ні. Я певна, що не осудив би. А пам'ятаєш, як ти садовив його на плечі і ми йшли кататися на лижах, і як ми співали, спускаючись присмерком униз через садок за готелем?
— Я все пам'ятаю.
— І я, — сказала вона. — Ну чого ми були такі дурні?
— Бо, навіть кохаючи одне одного, залишалися суперниками.
— Знаю, от у тому-то й наша біда. Але ж ти нікого більше не любиш, правда? Бо тепер це єдине, що в нас лишилося.
— Ні. Правда.
— І я нікого. А чи не повернутись нам одне до одного, як ти гадаєш?
— Не знаю, чи вийде з того щось путнє. Можна спробувати.
— Довго ще триватиме війна?
— Спитай того, хто має над нею владу.
— Кілька років?
— Років зо два напевне.
— І тебе теж можуть убити?
— Ще й як.
— Тоді це ні до чого.
— А якщо не вб'ють?
— Не знаю. Може, тепер, коли Том загинув, ми вже не будемо такі запеклі й лихі, як раніш?
— Я міг би спробувати. Запеклості в мені немає, а лихе я навчився придушувати. Можеш мені повірити.
— Справді? Це на тебе повії так вплинули?
— Мабуть. Та якщо ми житимемо разом, вони мені будуть непотрібні.
— На словах у тебе завжди все було гарно.
— Ось бачиш? Не заводьмося знов.
— Не буду. Ми ж у домі небіжчика.
— Ти вже це казала.
— Знаю, — мовила вона. — Пробач. Але я не доберу інших слів, щоб сказати те саме. Таке відчуття, наче все в мені почало німіти.
— І чимдалі дужче німітиме, — сказав він. — Хоча якийсь час буде однаково тяжко, як і спершу. Але поступово заніміє.
— Ти можеш сказати мені все, що знаєш, нехай і найстрашніше, — аби тільки швидше заніміло?
— Можу, — відповів він. — Боже мій, як же я тебе люблю.
— Ти завжди любив мене, — мовила вона. — Ну, то кажи. Він сидів біля її ніг і не дивився на неї. Дивився на кота Бойза, що лежав на маті, де падало сонячне світло.
— Його збила корабельна зенітна гармата у звичайному розвідувальному польоті в районі Абвіля.
— Він не вистрибнув з парашутом?
— Ні. Літак горів. А його, як видно, вбило одразу.
— Хочу вірити, що так, — сказала вона, — Ой, як я хочу вірити, що було саме так.
— Я майже певен, що так і було. Він мав час вистрибнути.
— Ти кажеш мені правду? А чи не згорів парашут уже після того?
— Ні, — збрехав він, подумавши, що на сьогодні з неї досить.
— Від кого ти про це дізнався? Він назвав ім'я одного знайомого.
— Тоді це правда, — сказала вона. — Отже, я більше не маю сина, і ти теж. Сподіваюся, ми поступово звикнемо до цього. Ти більш нічого не знаєш?
— Ні, — відповів він як тільки міг правдоподібно.
— А нам отак і жити далі?
— Саме так.
— Чим?
— Нічим, — відказав він.
— Чи не могла б я залишитися тут з тобою?
— Навряд чи це щось дасть. Як тільки дозволить погода, я повинен вийти в море. Ти завжди вміла мовчати й ховати в собі те, що я тобі казав. То поховай і це.
— Я могла б побути з тобою, поки ти тут, а потім чекати твого повернення.
— Це ні до чого, — сказав він. — Я ніколи не знаю, коли ми повернемось, а тобі буде тільки гірше сидіти без діла. Якщо хочеш, побудь тут, доки ми підемо в море.
— Гаразд, — мовила вона. — Я залишуся доти, доки ти поїдеш, і ми будемо думати про Тома скільки захочемо. І любитися, якщо ти розважиш, що це не буде соромно.
— Томмі ніколи не жив у цій кімнаті.
— Ні. А тих, що жили, я й дух звідси вижену.
— Ну, а тепер нам справді не завадило б попоїсти й випити по склянці вина.
— По пляшці, — сказала вона. — Все-таки гарний був хлопець наш Том. А який веселий і добрий.
— З чого ти зроблена?
— З того, що ти любиш, — відказала вона. — 3 домішкою криці.
— Не збагну, де поділися слуги, — сказав Томас Хадсон. — Правда, вони мене сьогодні не чекали. Але один має чергувати біля телефону. Зараз принесу вино. Воно вже холодне.
Він відкоркував пляшку і налив у дві склянки. То було добре вино, яке він зберігав для своїх повернень додому, на той час, коли минало перше збудження. Воно приязно грало у склянці, беручись дрібнесенькими прозорими бульбашками.
— Ну, за нас, за всі наші помилки та втрати і за здобутки, які в нас попереду.
— Позаду, — мовив він.
— Позаду, — повторила вона. Тоді сказала. — Єдине, чому ти завжди лишався вірний, це добре вино.
— Похвальна сталість, правда ж?
— Ти пробач, що я тоді дорікнула тобі за випите в барі.
— Мені це дуже допомагає. Смішно, але це так.
— Що саме: те, що ти пив, чи докори?
— Те, що я пив. Заморожене, у високих склянках.
— Можливо, що й допомагає. Отож докорів більше не буде, окрім хіба того, що в цьому домі не дочекаєшся їжі.
— Май терпіння. Скільки разів ти казала це мені.
— Терпіння я маю, — мовила вона. — Але я хочу їсти. Тепер