Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Холодний випав день, сер, — зауважив служник, схильний до релігійного чтива.
— А таки холодний, — погодився Томас Хадсон. — Як посувається твоє навчання?
— Дуже добре, сер. Кращого й бажати годі.
— Я радий за тебе, — сказав Томас Хадсон. — Тоді обернувся до Гіршого Мера, у якого виникли якісь труднощі. — Колись у Лондоні я належав до клубу, в якому одна половина членів не могла помочитися, а друга — не могла спинитися.
— Чудовий клуб, — озвався Гірший Мер, зробивши нарешті своє діло. — Як він називався — El Club Mundial?[169]
— Ні. Як по правді, то я забув його назву.
— Забули назву свого клубу?
— Забув. А чом би й ні?
— Гадаю, нам не завадить ще раз помочитися. Скільки це коштує?
— Скільки дасте, сер.
— Полиште плату на мене, — сказав Томас Хадсон. — Я дуже люблю за це платити. Однаково що квіти купувати.
— А то не міг бути Королівський автоклуб? — спитав негр, подаючи йому рушник.
— Ні, не міг.
— Пробачте, сер, — сказав той шанувальник розенкрейцерівських брошур. — Я знаю, що це один з найбільших клубів у Лондоні.
— Так і є, — підтвердив Томас Хадсон. — Один з найбільших. Ось на, купи собі щось дуже гарне. — Він дав негрові долар.
— Навіщо ви дали йому песо? — спитав його Гірший Мер, коли вони вийшли за двері і знов опинилися в гаморі бару та ресторану й гуркоті вуличного руху, що долинав знадвору.
— Він мені ні до чого.
— Hombre, — мовив Гірший Мер. — Як ви себе почуваєте? Гаразд?
— Цілком, — відповів Томас Хадсон. — Цілком гаразд, дуже вам дякую.
— Як минула мандрівка? — запитала Цнотлива Ліл із свого табурета біля стойки.
Томас Хадсон подивився на неї і знов наче вперше її побачив. Вона видалась йому помітно темнішою з обличчя і ще огряднішою.
— Мандрівка була дуже мила, — сказав він. — У дорозі завжди знайомишся з цікавими людьми.
Цнотлива Ліл поклала руку йому на стегно й легенько стиснула, та він уже одвів очі й дивився через весь бар, повз кубинців у панамах, повз п'яниць та гравців у кості, за відчинені двері на залиту яскравим світлом площу, і раптом побачив, як біля дверей спинилася машина, і швейцар, тримаючи в руці кашкета, відчинив задні дверцята, й з машини вийшла вона.
То була вона. Жодна інша жінка не виходила так з машини — невимушено, легко, граційно і водночас так, наче робила велику ласку землі під ногами, ступаючи на неї. Протягом багатьох років усі жінки намагалися наслідувати її, і деяким це непогано вдавалося. Та досить було побачити її, як ставало очевидно, що то все лише підробки. Тепер вона була у військовій формі й, усміхнувшись до швейцара, про щось його запитала, а він радісно кивнув головою і відповів їй, і вона пішла через тротуар просто до бару. Слідом за нею ішла ще якась жінка у військовому.
Томас Хадсон підвівся, відчуваючи, як щось здушило йому груди й не дає дихати. Вона вже помітила його і рушила до нього проходом між столиками й людьми біля стойки. Друга жінка йшла за нею.
— Пробачте, — мовив він до Цнотливої Ліл та Гіршого Мера. — Мені треба підійти до знайомої.
Вони зустрілися на середині проходу між стойкою і столиками, і в ту ж мить він схопив її в обійми. Вони щосили, до болю стискали одне одного, і він міцно цілував її, а вона цілувала його і обмацувала руками його плечі.
— Це ти, — мовила вона. — Ти. Ти.
— Ти, відьмо, — сказав він. — Звідки ти тут узялася?
— З Камагуея, звідки ж іще.
Люди дивилися на них, а він підняв її від підлоги й, міцно притискаючи до себе, поцілував ще раз, а тоді поставив і потяг за руку до столика в кутку.
— Тут так не можна, — сказав він. — Нас заарештують.
— Нехай заарештовують, — сказала вона. — Це Джінні, моя секретарка.
— Привіт, Джінні, — мовив Томас Хадсон. — Треба всадовити цю божевільну за столик.
Джінні була дуже негарна, але мила дівчина. Обидві вони носили однакову форму: офіцерські куртки без будь-яких відзнак, сорочки з галстуками, спідниці, панчохи та грубі черевики. На голові мали пілотки, а на лівому плечі — нашивки, яких Хадсон ніколи ще не бачив.
— Зніми пілотку, відьмо.
— Не дозволено.
— Зніми, кажу.
— Ну гаразд.
Вона зняла пілотку й труснула головою, скидаючи вниз незашпилені коси, а тоді підвела обличчя й подивилася на нього, і він побачив її велике чоло, чарівні хвилі волосся такого ж, як завжди, сріблястого кольору стиглої пшениці, вилиці й западинки під ними, ті самі западинки, що завжди краяли йому серце, і ледь плескуватий ніс, і уста, які він щойно цілував і на яких ще була розмазана помада, і гарне підборіддя, і гарний обрис шиї.
— Який я маю вигляд?
— Сама знаєш.
— Ти вже цілував колись жінку в такому вбранні? Чи, може, терся об формені гудзики?
— Ні.
— Ти мене любиш?
— Я завжди люблю тебе.
— Я не про те. Чи любиш мене саме тепер? Оцю мить.
— Так, — відказав, він, і йому защеміло в горлі.
— Ну добре, — мовила вона. — Спробував би ти сказати, що ні.
— Ти довго тут пробудеш?
— Тільки день.
— Дай я тебе поцілую.
— Ти ж казав, що нас заарештують.
— Ну що ж, почекаємо. Що ти питимеш?
— Тут є пристойне шампанське?
— Є. Але є й добряче місцеве питво.
— Та певно ж. Скільки склянок ти сьогодні прийняв?
— Не знаю. Щось понад десяток.
— Тільки по очах і видно. Ти в кого-небудь закоханий?
— Ні. А ти?
— Про це потім. Де твоя суча жінка?
— На Тихому океані.
— Добре, якби в самому океані. Сажнів на тисячу завглибшки. Ой Томмі, Томмі, Томмі, Томмі…
— Ти в когось закохана?
— Боюся, що так.
— Бісова душа.
— Жахливо, правда ж? Це вперше таке сталося, відколи я тебе покинула, що ми зустрілись і ти ні в кого не закоханий, а я закохана.
— Ти мене покинула?
— Це моя версія.
— Він хороший?
— Хороший, як ото бувають хороші діти. Я йому дуже потрібна.
— А де він?
— Військова таємниця.
— Це ти туди їдеш?
— Що в тебе за служба?
— Ми належимо до СДВ[170].
— Це те саме, що УСС[171]?
— Та ні, дурниці. Не вдавай нетямкого й не надимайся через те, що я закохана в іншого. Ти ж сам ніколи не радишся зі мною, коли в когось закохуєшся.
— Ти дуже любиш його?
— Я не сказала, що люблю. Сказала, що закохана. А коли хочеш, то сьогодні й закохана не буду. Я ж приїхала тільки на один день