Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Співак окинув поглядом Керна.

— От осоружна! — несподівано низьким голосом пробубонів він. — Тоді наш сьогоднішній квартет — собаці під хвіст?

— Ні в якому разі. Я через двадцять хвилин повернуся.

— Точно?

— Точно!

— Оце добре! Сьогодні ми, нехай там що, повинні врізати новий тирольський дует. Гляди там, не застудися!

— Ні-ні!

Вони пішли далі.

— Хіба ви не поїдете зі мною до кордону? — спитав через якийсь час Керн.

— Ні. Ми придумали для вас інший спосіб…

Прийшли на станцію. Детектив знайшов начальника поїзда.

— Ось, приймайте, — сказав він, показуючи на Керна, й передав начальникові наказ про висилку. — Щасливої дороги, пане, — несподівано ввічливо звернувся він до Керна й почвалав геть.

— Ходімо зі мною! — Начальник поїзда привів Керна до гальмівної будки вантажного вагона. — Залазьте туди.

У маленькій кабіні була дерев’яна лава й більш нічого. Керн засунув валізу під лаву. Начальник поїзда замкнув двері ззовні.

— Ось так! А в Базелі ми вас випустимо. — І пішов собі далі слабо освітленим пероном.

Керн визирнув із віконечка. Обережно примірявся, чи не зможе протиснутись, але нічого не виходило: надто вузьке віконце.

За кілька хвилин поїзд рушив. Повз нього пропливли освітлені зали станції з порожніми столами й нікому не потрібним світлом. Черговий по станції в червоному кашкеті лишився в темряві їюзаду. Промайнуло кілька кривих вуличок, залізний шлагбаум з низкою автомашин за ним, невеличке кафе, де сиділо кілька чоловік, перекидаючись картами, — і місто зникло з очей.

Керн сів на дерев’яну лавку й поставив ноги на валізу. Він дивився у віконце. Надворі була темна, чужа, вітряна ніч, і він раптом відчув себе самотнім і нещасним. 4

1— Що там у вашій валізі? — спитав він через якийсь час.

— Мої особисті речі.

— Ану відкрийте її.

Керн підняв кришку. Митник ліниво підвівся й підійшов ближче. Потім зацікавлено схилився над валізою.

— Одеколон, мило, парфуми! Ти глянь — це ви все принесли сюди зі Швейцарії? Ви ж не будете твердити, ніби все це вам потрібне як речі особистого користування?

— Ні. Я торгував ними.

— Тоді ви повинні сплатити за них мито! — заявив службовець. — Викладайте їх! Ті дрібниці, — він показав на шнурки, голки та інший дріб’язок, — я лишаю вам без мита.

Керн уже думав, чи не вві сні все це коїться.

— Сплатити мито? Я повинен за ці речі платити мито?

— Безсумнівно! Адже ви не дипломатичний кур’єр, правда? Чи, може, ви думали, що я буду купувати у вас ті флакони? Ви пронесли до Франції товари, за які належить сплатити мито. Ну, викладайте вже!

Митник схопив тарифну таблицю й підсунув ближче ваги.

— У мене й грошей немає, — сказав Керн.

— Немає грошей? — службовець засунув руки в кишені штанів і гойднувся на ногах. — Ну що ж, тоді ми просто конфіскуємо цей товар. Давайте його сюди.

Керн сидів навпочіпки, вчепившись руками у валізу.

— Я сам прийшов до поліції, щоб мене повернули назад у Швейцарію. Я не повинен платити мито.

— Ти ба! Ви що, вчити мене хочете, га?

— Дай хлопцеві спокій, Франсуа! — озвався другий митник, що писав за столом.

—: І не подумаю! Цей бош зарозумілий, як і вся їхня банда! Ану, викладай флакони!

— Я не бош! — огризнувся Керн.

Аж тут до митниці ввійшов третій урядовець. Керн одразу збагнув, що він вищого рангу, ніж ті двоє.

— Що тут у вас? — коротко спитав він.

Митник пояснив, інспектор критично оглянув Керна.

— Ви одразу ж і прийшли до поліції?

— Так.

— І хочете повернутись до Швейцарії?

— Так. Тому ж я й прийшов сюди.

Інспектор трохи подумав, потім сказав:

— Тоді він ні в чому не винен. Це не контрабандист. Його самого контрабандою переправили сюди. Відішліть його назад, і баста…

Інспектор вийшов.

— От бач, Франсуа, — знову озвався другий митник від столу. — І чого ти завжди так хвилюєшся? Це тільки на шкоду твоїй печінці.

Франсуа помовчав. Він засоромлено поглядав на Керна. А Керн дивився на нього. Зненацька він збагнув, що він же з ними говорив французькою і сам розумів французів. І він у душі благословив професора, з яким колись сидів у віденській тюрмі.

Наступного ранку він уже знову був у Базелі й тепер змінив тактику: не пішов одразу ж до поліції. Пробути день у Базелі і з’явитись лише ввечері — не великий ризик. Зате в списках Біндера були й базельські адреси. Хоча цьому місту емігранти надокучали, як жодному іншому в Швейцарії, він, проте, вирішив спробувати продати що-небудь.

Почав із пасторів, бо тут була майже цілковита певність, що його не викажуть. У першого його одразу ж виставили за двері; у другого дали бутерброд: у третього — п’ять франків. Керн трудився далі, і йому поталанило: до полудня заробив сімнадцять франків. Передусім він прагнув збути решту парфумів та одеколону — на випадок, якщо знову стрінеться з отим Франсуа. У пасторів це не виходило, але пощастило в інших домах, де він мав адреси: пополудні заробив ще двадцять вісім франків. Тоді зайшов до католицької церкви. Вона була відчинена і являла собою найбезпечніше місце для відпочинку. А Керн уже дві ночі не спав.

У напівтемній церкві було порожньо. Пахло ладаном і свічками. Керн сів на лаву й написав листа Беєру. Вклав у той самий конверт листа і гроші для Рут, потім заклеїв його й сховав у кишеню. Він дуже стомився, а тому зсунувся ногами на підколінний стільчик і поклав голову на пюпітр для молитовника, щоб трохи відпочити, та й заснув.

Прокинувшись, не міг збагнути, де він, і лише поступово все пригадав. Тільки почувши чиїсь кроки, прийшов до тями.

Середнім проходом наблг калась духовна особа в чорній сутані. Дійшовши до Керна, священик зупинився й поглянув на нього. Про всяк випадок Керн молитовно склав руки.

— Я не хотів вас турбувати, — сказав патер.

— А я вже збирався йти звідси, — відповів Керн.

— Я вас бачив з ризниці. Ви тут уже дві години — певно, молилися за щось дуже важливе?

— Так, отче, — мовив Керн. Від несподіванки він трохи розгубився, але швидко опанував себе.

— Ви не тутешній? — патер поглянув на Кернову валізу.

— Ні, — відповів Керн, підводячи голову. Священик чомусь викликав у нього довіру. — Я емігрант і сьогодні вночі мушу перейти кордон. А тут у валізі маю деякі речі на продаж.

У нього лишилася ще пляшечка одеколону — і раптом сяйнула шалена думка продати її в церкві священикові. Це було неймовірно, але він уже звик до неймовірних речей.