Книги Якова - Ольга Токарчук
— Аж тиша запала в костелі, коли ви, отче превелебний, його вели. Неначе євреї вам його з глини виліпили.
Коли вони нарешті встають з-за столу, надворі вже зовсім темно. Ксьондз Хмельовський згадує про візника Рошка. Хоч би його нагодували там у кухні чимось гарячим, аби він не замерз на крижину! Але отця заспокоюють, і він залишається ще на люльку. Лабенцький завжди має найкращий тютюн від рогатинських Шорів. Ніхто не дивується, що Коссаковська курить із ними, бо вона й не жінка вже. Просто Коссаковська, та й годі. Їй можна.
Вісімнадцятого та дев’ятнадцятого січня Станіслав Коссаковський за намовою дружини веде до хрещення «пуритан». Його першою хрещеною донькою стає кульгава Анна Адамовська, раніше Цібора, дружина Матиса зі Збрижа. Свідки, дивлячись на кульгавих хрещеного та хрещеницю, які йдуть до вівтаря, міркують, хто їх так добрав у пару. Кульгавий кульгавого веде — хіба ж не смішно? А може, в цьому є якраз якийсь прихований лад? Та здається, самому каштелянові від цього трохи незручно.
Наступного дня він веде до хрещення ще одну Анну, семилітню доньку вже охрещених Звєжховських, раніше Лейбка Гірша з Сатанова та його дружини Хави. Вона — гарна і слухняна мала. Коссаковська замовила їй білу сукенку, скромну, але з хорошої тканини, а до того кремові черевички зі справжньої шкіри. Каштелян пожертвував гроші на її навчання. Коссаковські навіть намірялися взяти її на виховання до себе, якби батьки погодилися. Але ті чемно подякували за таку великодушність і забрали дівчинку додому.
Вони стоять тепер у костелі, хвилюються і пригадують, як їм самим священник щедро змочив чола свяченою водою. Ксьондз уголос читає їхнє шелестке прізвище. Вони дивляться на цього ангелика, якого веде Коссаковський, вбраний у святковий кунтуш. Батькові дівчинки — Йосифові Бартоломею Звєжховському, як буде записано в церковних книгах, — тридцять п’ять років, його дружині лише двадцять три, і вона вчергове вагітна. Мала Анна — єдина їхня дитина, що вціліла під час львівської пошесті.
Ксьондз Ґаудентій Пікульський, бернардин, допитує наївних
Він сам відчиняє їм двері. Вони прийшли на його запрошення. Спершу довго чекали перед канцелярією львівського монастиря. Доки тривало те очікування, вони остаточно втратили впевненість у собі. То й добре, отцеві буде легше. Останнім часом він частенько їх бачить. Щомеси вони палко моляться у львівській катедрі й привертають до себе увагу, хоча замість важких капотів і куцих штанів на них нові костюми. Тепер вони виглядають як люди, думає Ґаудентій Пікульський, чемно запрошуючи їх за стіл і зацікавлено розглядаючи безбородого Шломо Шора. Шкіра на місці колишньої бороди — світла, майже біла, і обличчя здається розділеним на дві частини: горішню, темну й засмаглу, і нижню, як у дитини. Чомусь на думку Пікульському спадає слово «погріб», коли він дивиться на білий низ Шломового обличчя. Чоловік, який колись був Шломо Шором, а тепер зветься Францішеком Воловським, — худорлявий, високий, симпатичний, довговидий, з виразними темними очима й густими бровами. Довге волосся, вже ледь припорошене сивиною, спадає на плечі й кумедно контрастує з новеньким жупаном барви тютюну з медом, підперезаним червоним турецьким поясом.
Вони самі прийшли до отця, хоч він і не приховує, що принагідно заохочував їх до такої розмови… Тож він узяв двох секретарів, які тепер у повній готовності, нагостривши пера, чекають на його знак.
На початку вони кажуть, що їхній Володар, мабуть, вже у Варшаві й має побачитися з королем. Потім перезираються, і той, що сказав «Володар», виправляється й додає: «Яків Франк». Це звучить урочисто, наче Яків Франк — то закордонний посол з особливою місією. Ксьондз Пікульський намагається бути милим:
— Ми стільки чули про ваше рішення ввійти в лоно християнської віри і знаємо, що ухвалене воно було свідомо й давно, а ваш релігійний запал зворушив львівське міщанство та шляхту…
Входить прислуга з частунком, про який подбав отець Пікульський. Зацукровані фрукти, звичайні сушені яблука та груші, родзинки й інжир. Гості не знають, як їм поводитися, але Шломо-Францішек Воловський природним рухом бере родзинку.
— …Для багатьох з вас почалося цілком нове життя, до того ж ті з вас, кому щастить у торгівлі та інших справах, одразу отримують шляхетство, як ось ви, вельмишановний пане Воловський, хіба не так?
— Так, — відповідає Францішек, ковтаючи солодощі. — Саме так і є.
Ксьондз Пікульський хоче, щоб вони самі почали розповідати, підсуває їм тарілочки, щоб вони почувалися вільніше. Пера обох секретарів уже нависають над папером, як грозові хмари, з яких зараз поллє дощ.
Той старий, який примруженим оком спостерігає за Пікульським, — це Йосиф із Сатанова; у нього дуже світлі блакитні очі, що потопають у темному похмурому обличчі. «Охорони мене, Ісусе Христе, від усякого злого ока», — молиться подумки ксьондз, але не зраджує своїх страхів жодним порухом. Далі звертається до всіх присутніх:
— Бажаю вашій громаді мудрості, розважливості та палких сердець. Ви вже серед нас, але й досі не полишає нас велика цікавість: як же це трапилося, якими шляхами йшли ви до віри правдивої?
Переважно говорять брати Шори — Рогатинський та Воловський. Ще й тому, що вони найкраще знають польську. Їхня мова — цілком пристойна, лише подеколи трапляються помилки чи неоковирності. Цікаво, хто їх вчив. Решта четверо озиваються зрідка. Вони ще не охрещені — можливо, тому почуваються невпевнено. Яків Тисменицький, старенький Йосиф із Сатанова, Яків Шимонович і Лейба Рабинович чемно по черзі беруть кінчиками пальців смачні фіги й фініки і кладуть до рота.
Починає Йосиф із Сатанова:
— Кожен, хто уважно студіює Зогар, знайде там багато згадок про таїну Святої Трійці, і це питання не даватиме йому спокою. Так було й з нами. У Святій Трійці — велика істина, до якої тягнуться розум і душа. Бог не є однією особою, а незбагненним, божистим чином виявляється у трьох подобах. У нас воно теж є, тож Трійця нам не чужа.
— Нам це дуже пасувало, — підхоплює Шломо, тобто Францішек Воловський. — У нас теж є три об’явлення, троє царів, три дні, три мечі…
Пікульський уважно дивиться на Воловського — чи не скаже він чогось ще. Але не сподівається почути всього, що хотів би дізнатися.
Якраз принесли турецькі печі з розжареним вугіллям, і всі стежать очима за рухами служника, який розставляє їх по кімнаті.
— Прибувши з Туреччини 1755 року, Яків Франк привіз із собою звістку про Трійцю і зумів переконливо сповістити її іншим, бо добре знався на кабалі. Він їздив із цією новиною по цілому Поділлі; я
