Тато в декреті, Артем Чапаєв

Коли я повертаюся з ванної, малий уже засинає біля мами. Вона гладить йому лобик — це дійство ми відносимо до категорії «дуже помічне» (існує градація: просто «помічне», далі «дуже помічне» і, нарешті, «суперпомічне» — до останньої категорії належить виключно смоктання грудного молока).

Я простягаю руку й, не чіпаючи дитину, гладжу Оксану. Потягуюся в ліжку, відчуваю, як треться чисте голе тіло об простирадла.

Так, правду кажуть. Для щастя треба зовсім небагато.

Жити з тими, з ким хочеш. (Ми вперше можемо собі дозволити оренду квартири в Києві самі, не навпіл із кимось іще. А під нами в такій самій хрущовці живуть семеро людей — три покоління, які сваряться між собою.)

І щоб не треба було переживати, чим заплатити за цю квартиру.

І щоб не доводилось думати, що їсти завтра.

І щоб не потрібно було їхати на заробітки, залишивши жінку й дитину десь у райцентрі, а бачитись раз на три тижні в кращому разі.

Ну так. Для щастя треба зовсім небагато.

Роботу не ненавидіти.

І щоб лишалися час і сила поза роботою займатися чим хочеш.

І щоб на вихідних можна було розслабитись і не перейматися всілякими клопотами.

І щоб не доводилося їхати в переповненому метро чи стояти в заторі.

Так, треба зовсім небагато.

Почуття, яке надає всьому сенс.

І щоб усі здорові.

І найменше — щоб була людина, з якою тобі через багато років стосунків так само добре, як і спочатку.

Зовсім мало.

Я довго вагався, чи потрібен цей розділ, та й досі не впевнений, чи не зайвий він. Принаймні зроблю його коротшим за інші. Якщо література чи інша «професіоналізована» творчість не цікавлять вас узагалі, ці кілька сторінок можна, нічого не втративши, пропустити.

Перші версії розділів «У вас всё нормально?» та «Один день щастя» — єдині в цій книжці, які були написані ще 2012 року як окремі оповідання. Тоді, у віці тридцяти років, я саме вирішив, що хочу, коли виросту, стати письменником. За гонорари вчився писати оповідання, видаючи їх за «колонки». Тексти непогано читали. Я в той період захоплювався Буковскі (це помітно в побудові наративу, у зловживанні фізіологічною тематикою тощо). От і подумав: оповідання про невигадане повсякдення не обов’язково мають містити алкоголь, правда? Написав про побут із дитиною. Деякі чоловіки — винятково чоловіки — стали видавати коментарі на кшталт: «Ну от. Народився батько — помер письменник». Утім, невдовзі саме ці оповідання зненацька здобули першу в моєму житті нагороду (від La Strada). Потім почали виходити різними мовами. Мірек Томек, який перекладав мою збірку чеською, — той узагалі тактовно натякав, що, на його думку, це єдині цікаві тексти з усього, написаного мною на той момент. Саме «У вас всё нормально?» і «Один день щастя», а не, скажімо, оповідання з алюзіями на «451° за Фаренгейтом».

Рей Бредбері не раз розповідав про створення «451° за Фаренгейтом». 1950 року в них із дружиною народилася перша дитина, а 1951-го — друга. Дві, одна по одній. (Російською «погодки» — уточнюю, щоб більше читачок зрозуміли все, що з цього випливає.) І письменник лишав дружину саму на цілі дні: ішов писати в підвал університету, де здавали в оренду друкарські машинки. Твір вийшов чудовий. Захоплюєшся людиною, за чий рахунок його створено.

Про Хемінгуея, до якого мене прив’язує сильна любов-ненависть, я вже згадував. Зі споминів про містера Бамбі, його старшого сина, можна хіба що дійти висновку про ангельський темперамент немовляти. Неправдоподібно, щоб цей батько про дитину піклувався періодично, а не епізодично. У пізніх «Островах в океані», правда, персонаж ловить зі своїми дітьми рибу. Але це діти аж такого віку, що їм можна сказати: «Сам не знаю, чому я розлучився з вашою матір’ю». Дітей Хем вочевидь знає погано. Скажімо, Чехов, у якого своїх не було, чомусь пише про них переконливіше.

У жінок усе радикально інакше.

Наприклад, росіянка Людмила Улицька каже: «Я спочатку виростила дітей, а потім стала письменником». Вона почала писати після п’ятдесяти.

А український фантаст — мати трьох дітей — Яна Дубинянська паралельно сиділа в декреті, закінчувала університет і писала. Як це можливо, не уявляю.

Для кількох знайомих письменниць догляд за дітьми означав «вирвані роки», але про цих людей писати не наважуюся. Документальна проза порівняно з художньою вимагає більшої тактовності.

Чув, що художницям іще складніше, ніж письменницям: діти можуть дотягтися до незавершених картин і внести свої виправлення, тоді як рукопис легко заховати — не кажучи вже про електронний файл. Про музикантів не знаю. Чув лише, що гітари й синтезатори доволі дорогі та водночас крихкі. Бачив лише, що в дитсадку, куди ходить мій старший син, кришки всіх піаніно чомусь замикають на висячі замки.

Знайома розповідала, як їй друг-митець висловив, мовою оригіналу, таке: «Либо муж, либо художник». Я довго не міг зрозуміти, що ж це мені нагадує. Якась асоціація крутилась у звивинах мозку, муляла.

Потім згадав.

Російський митець Джигурда (більше відомий як ходячий мем, ніж як