Тато в декреті, Артем Чапаєв
З одним моїм другом, коли той був немовлям, батько, схоже, не сидів, бо тепер гадки не має, що робити з маленьким онуком. Зате друг розчулено розповідає, як з усього дитинства найбільше вдячний татові за один невеличкий епізод. Випав свіжий пухкий сніг, і батько взяв сина покататися разом на лижах. Можливо, уся пригода тривала хвилин п’ятнадцять, — але саме вона запам’яталась як щастя. І хоча мій уже дорослий друг вивчав психоаналіз, працював психіатром і готувався стати психотерапевтом-аналітиком, він каже: «От фіг його знає, чому саме це».
Мій батько, у якого чотири сини, з немовлятами сидів і сидить. Трохи так по-стереотипно-чоловічому: то син у нього вхопиться рукою за паяльник, то одинадцятимісячному онукові «для розвитку дрібної моторики» дасть три маленькі гвинтики з гострими кінчиками — а ти потім силоміць розтискай дитині щелепи, бо гвинтики миттєво опинилися в роті. Це в мого старшого гумор був такий. «Боже, як страшно», — каже потім дідусь. А ручки-то трусяться. Коли все закінчується добре — це скоріш зворушливо. Критикувати тут нічого. Та й кому критикувати? Мені, тому самому інтелектуалу, який посадив своїх дітей у два відра, узяв по одному в кожну руку й уявив себе каруселлю — а молодший син на першому ж колі вивернувся на землю й до крові розквасив носа? Зрештою, інциденти з розбитими головами чи кульками пінопласту в носі трапляються й у мам. Нікуди від цього не дінешся.
Утім, своєму батькові найбільше в житті я вдячний не за паяльник і не за те, скільки саме він сидів зі мною маленьким, а за неоднозначний момент, який сам батько, імовірно, забув.
Мені тоді було років п’ять, і у дворі хлопчик, удвічі за мене більший, відшмагав мене по ногах кропивою. Я піднявся додому в істериці та в соплях. Задихаючись, пояснив, що сталося. Тато побачив пухирі на моїх литках. «Ох, він малий засранець!» — тато психанув, ухопив мене за руку й потягнув униз сходами, у двір. «Котрий?» Я показав. Тато схопив чужу дитину за лікоть, підвів до заростів кропиви, нарвав віника й на моїх очах відшмагав мого кривдника по ногах, так само, нижче від шортів.
Не знаю, чи мало місце продовження у вигляді розборок із батьками того хлопчика. Не впевнений, наскільки урок відповідав нормам педагогіки. Проте досі найбільше в житті вдячний татові саме за цей учинок.
І тут постають сумніви в собі: якщо подібне станеться з моєю дитиною — чи вчиню я так само? Раптом замість діяти я почну мимрити й рефлексувати, що можна, чого ні — а син подумає, що я не здатен його захистити? Чи, може, в якійсь дорослій критичній ситуації поведуся негідно, і дитина стане мене зневажати? І з її точки зору я, зрештою, виявлюсь поганим батьком?
Так, нині молодший син називає мене «мама» і, коли не в гуморі, якщо я виходжу, плаче, навіть лишаючись із Оксаною. Старший теж поки що дуже прив’язаний до мене. Коли ми відвезли його до бабусі на Великдень, щодня вдавав, що дзвонить мені зі свого іграшкового телефону, а вночі уві сні розмовляв зі мною і сміявся. Під час розповіді про це я млів. Однак я майже впевнений, що, ставши підлітками, хлопці знайдуть за що мене ненавидіти. От хоч би за цю книжку. Попри те що я, ніби за якоюсь шаманістською традицією, уникаю називати їхні імена, та й загалом наче намагаюсь витримувати межі приватності.
Словом, хто хороший батько, а хто ні — те ще питання. Якщо в нас менше чоловіків ходять у декрети, ніж на Заході, — чи означає це, що в нас менше чудових тат? Чи, може, це просто показує, що наші традиції консервативніші, а головне, що в нашій країні для рівноправності партнерів на практиці не створено відповідних соціальних інститутів? Формальності не враховуються.
Кілька місяців ми з Оксаною жили в Західній Європі, і мені здавалося, що там чоловіки з дітьми проводять більше часу, ніж у нас, — але моїх спостережень замало, на цю тему краще читати соціологічні дослідження. Утім, на Заході батько в декреті принаймні не сприймається як дивовижний експонат. Коли вийшла чергова стаття про українських декретних тат, де було наведено завжди свіжі приклади фотожурналіста Макса Левіна та журналіста Артема Чапая, бо журналістам легше знайти героїв для матеріалу серед колег, — мій друг-емігрант іронізував: «І я в декреті сидів — але слави не зажив!»
У нас із Оксаною є дві знайомі. Обидві — професійні соціологи. Обидві — з маленькими дітьми. Обидві значну частину життя провели за кордоном, мають друзів із різних країн. І от ці дві людини стверджують діаметрально протилежні речі.
У однієї чоловік сидів у декреті два роки, причому «повноцінніше» за мене, поки дружина була на «постдоку» (це коли ти вже доктор наук, а тобі все мало). Ця жінка-соціолог каже, що її чоловік — виняток і що незалежно від країни, незалежно від роботи, незалежно від того, хто заробляє більше, за її спостереженнями, зрештою, з різних причин завжди виходило, що в декрет ішли жінки.
Інша наша подруга-соціолог стверджує, що, за її спостереженнями в різних країнах, більшість тат серед її освічених знайомих проводять із дітьми стільки ж часу, скільки й мами. Або й більше.
Імовірно, істина посередині.
Ця, друга, жінка-соціолог, правда, каже радше не про декрет, а про можливість поділити обов’язки навпіл: обоє працюють, обоє доглядають за дітьми. Можливість справедливо розділити час і зусилля, з нашого досвіду, — варіант ідеальний. У нас із Оксаною в певний період (коли жоден не ходив до офісу і я не їздив на репортажі) так і виходило. Коли обоє
