Тато в декреті, Артем Чапаєв

— Чого ти, сонечко? — Я пробую заколисати його просто у візку, проте він уже прокинувся.

Беру на ручки. Це його заспокоює. Можливо, дрібне колихання розтрушує «газіки-заразіки».

Малюк надворі, коли не спить, завжди має вигляд ошелешений. Лежить на ручках обличчям угору, бо ж не тримає ще голову — але при цьому крутить нею й дедалі ширше розплющує очі. Я повертаюся врізнобіч, щоб він міг роздивитись, і озвучую за нього:

— Ого! Ого! Таке круте! Який світ великий та прекрасний! Ого! Ого! А це що таке зелене і, — я здивовано вдихаю за малого, — таке, е-е-е, кучеряве? Треба виробити термінологію! Назвемо це... дерево.

Покрутившись і наситившись враженнями, малючок згоден лягти у візок. Я катаю його назад-уперед, із плавним, але сильним прискоренням. Спершу він завтикує прямо над собою, на живіт Бегемотика Гаррі — той у нього в яскраво-жовтий горошок, а кожна лапка іншого кольору.

За дві хвилини голова немовляти повертається набік, воно дивиться в одну точку на внутрішній обшивці візочка. Потім малюк «зависає». Очі ще розплющені, але він уже не тут. Тоді óчки з кожним гойданням візка заплющуються на один міліметр, іще на один міліметр, іще — і він засинає. Розслаблене обличчя.

Я читаю й ходжу дворами. Людей досі нема. Вихідний. Зрідка — один перехожий, ще рідше — по двоє. Тихо.

Сонце переповзає на наш відрізок рівного асфальту, тож ми ховаємося на доріжці біля під’їзду, в тіні сусіднього будинку. Бузок уже відцвів, тепер це кущі з темно-зеленим листям.

О пів на десяту телефонує наш друг Володя:

— Ми вже тут.

Вони з одинадцятимісячною Поліною приїхали забрати нас із малим машиною, щоб дорослі, я й Володя, скупалися в Гідропарку.

— Зараз підійдемо, — кажу в мобілку, і за хвилину я з візком біля його «ланоса».

Ми всміхаємося одне одному. Я показую кивком на візок:

— Не знаю, що тепер робити. Малий спить уже години дві з половиною. Можна, звісно, ризикнути й поїхати...

— То давай ми зайдемо, — розуміє Володя, відчиняє задні дверцята й дістає з автокрісла Поліну. У правій Поліниній руці калькулятор, кутик якого вона замислено обсмоктує.

Мій малюк, так і не прокинувшись, почав смоктати молочко, щойно я підклав його в ліжко до Оксани.

Тим часом відбувається заминка, бо я забув дати Володі гостьові капці. Річ у тім, що ми по десять разів заходимо й виходимо з дому взуті, аби не будити дитину на руках чи у візку паузами з роззуванням. А в кухні біла підлога, усе видно. Володя з Поліною на руках коситься на підлогу кухні й обтирає ліву шкарпетку об праву штанину.

— Вибач, у нас тепер перманентний срач...

Через десять хвилин Оксана з малюком виходять із кімнати:

— А ось і ми. Привіт, Поліно!

Оксана у своєму сірому халаті з тонкої тканини. Він робить її на вигляд іще стрункішою, ніж вона й так є після пологів. Малюк, якого вона тримає вертикально, розпластався на ній жабкою, широко розкинувши руки й ноги.

Поліна дивиться на них із радісним здивуванням. Наш син щосили й різко крутить головою, дивиться то в стіну, то в стелю, то неясно куди — проте всюди ошелешено.

Коли ми виїжджаємо в Гідропарк, Володя каже:

— Давай сьогодні не на пляж для інвалідів, а на пляж для дітей. Там зараз хоч трохи менше людей.

Цілу зиму ми по вихідних купалися на пляжі для інвалідів, але ж то взимку. Тоді в Гідропарку було спокійно, самі лише моржі, які віталися між собою так: «Желаю Вам здоровья!»

— А тепер доведеться в трусах купатися? — питаю я.

— Так! Виключно в трусах, — із театральною поважністю киває Володя.

Узимку проблеми з пристойностями у моржів не виникало. А влітку в Гідропарку безліч добропорядних людей.

У результаті скупався тільки Володя, бо мій малюк заснув у рюкзачку в мене на грудях, шкода було будити. Поліну Володя посадив біля нас на поліетиленовий пакет. Вона чекала на тата, граючись банківськими картками з його гаманця, який знайшла в кишені залишених поряд штанів.

— Глянь, що там суне! — повернувшись і витираючись, показує Володя.

Над будинком на кручі Дніпра, відомим як Монстр на Грушевського, сходить суцільна чорна хмарища.

— Щось буде.

Коли Володя завіз нас із сином назад, ми погуляли по району з переноскою, щоб Оксана ну точно вже виспалась — а коли почало-таки накрапати, зайшли додому.

Ледве встигли.

— Зачиняй усі вікна!

Косий дощ влупив по склу й одразу вкрив його суцільним хвилястим шаром води. Барабанний дріб змусив нас підвищувати голос. Стало так темно, що ми повмикали світло.

— Дванадцята година дня, червень! — засміявся я до Оксани.

Малого шум не розбудив. Він так і спав у рюкзачку в мене на грудях, відкинувши голову назад. Якщо нахилитися вухом до нього, крізь шум дощу можна почути, як він посопує.