Тато в декреті, Артем Чапаєв

Зате коли вже я сидів у декреті, а Оксана ходила на роботу — був навіть період, коли наш молодший син плакав від того, що я виходив із кімнати, навіть якщо Оксана лишалася з ним. Як деякі діти плачуть, коли з кімнати виходить мама й вони лишаються з татом.

— О, він уже тебе сприймає як... — Оксана не знайшла слів українською, — primary caregiver.

Отакі ті соціологи. Начитаються своїх першоджерел в оригіналі — а потім мову рідну, слово рідне забувають. Primary caregiver приблизно означає «основний піклувальник».

Одного разу, ще до мого декрету, я гуляв із молодшим сином, який спав у візочку. Було тепло, але вже не душно. Світило сонечко, осіннє повітря було прозорим. Меншенький зворушливо сопів під пелюшкою, а мені не треба було їхати на війну — і я раптом із такою гостротою відчув, наскільки я в цей момент щасливий і наскільки люблю цього малюка, що аж заплакав.

Наприкінці 2014 року між батьком без інстинкту та молодшим сином повторилося — тільки через психологічну кризу значно гостріше, ніби релігійне навернення — усе те саме, що відбулося зі старшим 2012 року (детально описано в наступному розділі).

Любов народилася з турботи.

Щастя виявилося на диво простим.

Звісно, це має бути вихідний. Тому Оксана будить мене не о шостій ранку, а о сьомій чи навіть о пів на восьму. Вона знає, що встигне відіспатися.

— О-о-ой як добре! — Я потягуюсь усім тілом, аж хрускотять хребці, і відчуваю тертя голої шкіри об чисте простирадло. — Виспався. Як ви тут?

— Спали сьодня, як молодці, — каже Оксана.

— Привіт, малючку! — Я спираюся на лікоть, перехиляюся через Оксану і гладжу по животику двомісячного сина, нашого первістка.

— Аґу, — каже він. З наголосом на перший склад.

І усміхається. Його радую не я, а сам факт упізнавання. Так само він усміхається, коли бачить Лампу, Гіпно-Брязкальце чи Бегемотика Гаррі.

— Аґу, наше хороше!

— Ґиґ! — відповідає він.

— Ти сам як той «ґиґ»! — Я встаю, обходжу ліжко й беру його на руки. — Як я скучив за тобою, поки спав!

— Скажи, — погоджується Оксана, — так дивно, як ото за ним можна скучити вже за пару годин.

— Зараз, маленький, тато збереться й підемо гуляти! Аж гай гудітиме. Так: у-у-у!

— Аґу.

— Можеш особливо не поспішати, — каже Оксана. — Він сьогодні лапочка, так що я виспалась.

Гаряча солодка кава.

Потім одягаю майку та шорти, взуваю сандалі. Більш нічого не треба, і це приємно. Я готовий виходити.

— Тату, зроби нам стовпчик! — гукає з кімнати Оксана.

Я беру маленького, який щойно наївся молока, вертикально. Притуляю й легко страхую голівку: він іще непевно тримає. Коли він крутить нею, відчуваю рукою, наскільки його волосся м’якше, ніж було одразу після народження. Приємно, коли це волоссячко лоскоче долоню.

— Щоразу дивує, який він м’якенький та тепленький. Таке ніжне...

— БУЕХХХХЕХЕХЕХ! ХЕХХХ! — перебиває мене малюк, голосно й довго відригуючи повітря у мене над вухом.

— Ого! Який мужлан!

Оксана дивиться на нас із ліжка й тихо сміється.

— Усе, тепер можемо йти. А мама поспить.

Удень має бути спекотно, тож сьогодні я виношу маленького у візку, а не в рюкзачку-переносці. Він засинає, ще поки ми спускаємося сходами з третього поверху. «Класно все-таки, що взяли цей візочок, — думаю я, — такий легенький». У нас був масивний «танк» із гарною амортизацією, що корисно в умовах наших чудових доріг, але потім ми винайняли квартиру в хрущовці без ліфта, тож «танк» продали й купили полегшену модель.

Виймаю з чохла, яким укриті ноги дитини, читалку. Вранці ще трішечки прохолодно. Приємно.

Спершу ми ходимо у дворах туди-сюди — двістіметровим відрізком, де кращий асфальт. Пішли б далі — але в легенького візка, натомість, дуже слабка амортизація. Поза нашим відрізком — суцільні ями. А так райончик приємний. Цегляні п’ятиповерхівки, усе співмірних із людиною масштабів. Багато зелені й тіні. Трафіку й на вулицях мало, а у дворах узагалі тихо.

Відриваю очі від оповідання Чехова, дивлюся в небо. Воно ще бліде, не таке, як удень. Над двоповерховою темно-оранжевою цегляною школою поволі тане одна-єдина периста біла хмарка. Наді мною дві тополі, що ростуть на шкільному подвір’ї. Вони ще ніжно-зелені в червні. Коли вітерець трохи піднімає їхнє листя, показуючи мені тильний бік, — дерева мигтять мутно-білими цятками.

Високо наді мною в усіх напрямках шугають десятки ластівок.

Раптом малий прокидається. Він у нас Містер Внєзапность, як каже Оксана, звісно, не чистою українською. Лежить із виглядом блаженства, а тут зненацька відкопилює нижню губу. Якби це зробив дорослий — було б карикатурно.

— Пхи, пхи! — А очі