Місто Страшної Ночі - Редьярд Джозеф Кіплінг
— А моя гадка така, — сказав Малвені, підводячись із-за стойки й перевертаючи свій кухоль догори дном, — що якби й знали, то б навряд чи стали дуже доказувати. Бо робити огляди в четвер — це було б усупереч, по-перше, природі, по-друге, військовому статуту, а по-третє — волі Теренса Малвені.
— Гарно сказано, синку, — озвався Ліройд, — тільки нащо записувати?
— А нехай, — мовив Малвені. — Однаково ми за місяць відпливаємо на «Серапісі». Адже ж добродій нам хоче невмирущу славу подарувати. Тільки не пускайте нічого в світ, поки ми не будемо там, де нас мій приятель Бобе Бахадур не дістане.
І я виконав цей наказ Малвені.
Божевілля солдата Ортеріса
Де краще бути нам, як спрага рот пече?
Де краще бути нам, як дощ із куль січе?
Де краще бути нам, як кров із ран тече?
Там, де наш друг, лиш там —
А де ж іще?
Напитися він дасть, як має сам,
В хвилину смерті буде при мені,
А як помру — напише до рідні.
Дай, Боже, друга нам!
Казармена балада
Мої приятелі Малвені й Ортеріс якось вибралися на цілий день полювати, Ліройд тоді лежав у лазареті, видужував від пропасниці, що підчепив у Бірмі. Вони через посланця запросили й мене з собою і цілком щиро образились, коли я приніс пива — в кількості майже достатній для двох солдатів лінійного полку… і для мене.
— Ми не задля цього кликали вас, добродію, — похмуро сказав Малвені. — Ми вам і без пива завжди раді.
Ортеріс порятував мене.
— Аз пивом що, вже й не раді? Ми ж не вельможі які, а просто ледащі томмі, причепо ти ірландська. Ну, будьмо ж здорові, добродію!
Ми полювали аж до обіду і застрелили двох бродячих собак, чотирьох зелених папуг, одного стерв’ятника над полем для спалювання трупів, одну змію, одну болотяну черепаху і вісім гав. Одно слово, здобич була багата. А тоді посідали над річкою підобідати — «простою воловиною й чорним хлібом», як висловився Малвені, — і, краючи їжу по черзі єдиним нашим складаним ножем, стріляли не цілячись по крокодилах. Потім випили все пиво, покидали пляшки у воду і стали палити по них. А нарешті порозпускали пояси, попростягались на піску й закурили. Полювати нам було вже ліньки.
Ортеріс, що лежав долічерева, підперши голову кулаками, раптом гучно зітхнув. А тоді спокійно вилаявся — ні на кого, просто так.
— ’Кого дідька? — спитав Малвені. — Мало випив, чи що?
— Згадалася Тотнем-Корт-роуд[37] та одна дівчина, що я там на неї оком накидав. Ех, прокляте життя солдатське!
— Ортерісе, синку, — почав квапливо Малвені, — тобі, напевне, пиво в кишках завадило. Мені самому так буває, як печінка розвередується.
А Ортеріс провадив спокійно, мовби й не чуючи:
— Хто я тепер? Томмі, ледащо томмі за вісім ан, собачий крадій з номером замість людського імені. Кому я на що здався? А був би зостався дома, то оженився б, може, з тією дівчиною та держав крамничку на Гаммерсміт-гай: «С. Ортеріс, майстер-таксидерміст»[38]. У вітрині опудало лисиці, як ото в молочарні на Гейлзбері, та скринька з голубими й жовтими скляними очима, а жіночка, тільки дзвінок біля дверей задзеленчить, так і гукає: «Стенлі, в крамницю!» А так я томмі, та й годі — ледачий, Богом забутий, пивом налитий томмі. «Рушниці до но-ги. Вільно! Струнко! Приклади дого-ри! Перша шеренга право-, друга ліворуч! Кроком — руш! Взвод — стій! Рушниці до ноги! Холостими заря-джай!» Ото такий мені кінець.
То Ортеріс вигукував команди до похоронного салюту.
— Годі! — гримнув Малвені. — Якби тобі довелося стільки, як мені, стріляти в білий світ над могилами достойніших за себе людей, то ти б не передражнював цих команд. Це ж більше паскудство, ніж жалібний марш у казармі свистіти. Лежиш налитий пивом по зав’язку, й сонечко не пече, і якого ще дідька! Аж сором бере. Ти гірший за поганина — зі своїми салютами та зі скляними очима. Може, ви його вгамуєте, добродію?
А що я міг удіяти? Чи міг я розповісти Ортерісові щось таке про принади солдатського життя, чого б він сам не знав? Я ж не полковий священик і не офіцер, і Ортеріс мав право казати що йому заманеться.
— Нехай вибалакається, — відповів я. — Це пиво.
— Ні, це не пиво, — відказав Малвені. — Я вже знаю, що зараз буде. На нього таке час від часу находить, і так воно мені прикро, так прикро… бо я ж люблю хлопця.
Малвені наче й не мав причини так непокоїтися; але я знав, що він піклується про Ортеріса справді по-батьківському.
— Не перебивайте, дайте вилити, що на серці накипіло, — озвався Ортеріс ніби сонно. — Чи ти, Малвені, борониш своєму папузі кричати в гарячий день, як йому клітка рожеві пальчики пече?
— Рожеві пальчики! Може, й у тебе в черевиках рожеві пальчики? Ах ти, — Малвені аж напружився, шукаючи дошкульнішого слова, — гувернанточко розманіжена! Рожеві пальчики! А скільки пляшок «Басса» вихлептало наше дитятко бідолашне?
— Це не «Басс», — відказав Ортеріс. — Це гіркіше питво. Я за домівкою знудьгувався!
— Чули ви його! Наче це не він за чотири місяці відпливає додому на «Серапісі»!
— Ну то й що? Хіба не однаково? Як ти знаєш, а може, я боюся здохнути перше, ніж одержу вільні папери? — і Ортеріс знову став виспівувати похоронні команди.
Доти я не знав цього боку Ортерісової вдачі, але Малвені, мабуть, знав, і тому по-справжньому стурбувався. Поки Ортеріс мурмотів, поклавши голову на руки, він зашепотів до мене:
— На нього завжди таке нападає, як занадто допече котрий з отих шмаркачів, що нині в сержантах ходять. Та ще нудьга, робити нічого. І я тут ради не дам.
— Ну, а що такого? Нехай собі вибалакається.
А Ортеріс уже заспівав пародію на «Піший корпус», повну веселеньких
