Місто Страшної Ночі - Редьярд Джозеф Кіплінг
— А! Це ти! — сказали вони, безглуздо засміявшись. — А ми думали…
Сіммонс повільно підвівся.
Коли цей стук так їх сполохав, що ж буде від справжнього пострілу?
— Ви думали? Ви думали? Чого це ви думали? — огризнувся він, розпалюючи себе до шалу. — Чхав я на те, що ви думали, нишпорки паскудні!
— Сіммонсе, ти — суур! — сонно озвався папуга на веранді, почувши знайомий голос. І це була остання крапля.
Струна луснула. Сіммонс позадкував до стояка з рушницями — ті, що вбігли, були в дальшому кінці кімнати — і вхопив свою рушницю та пачку патронів.
— Не клей дурня, Сіме! — сказав Лоссон. — Постав рушницю на місце.
Але голос його ледь затремтів.
Інший солдат нахилився, стяг з ноги чобіт і пожбурив Сіммонсові в голову. У відповідь зразу пролунав постріл. Сіммонс вистрелив не цілячись, проте куля влучила Лоссонові в шию. Лоссон упав, навіть не писнувши, а решта втекли.
— Ви думали! — репетував Сіммонс. — Це ви мене довели! Чуєте? Це ви мене довели! Вставай, Лоссоне, годі прикидатись! Це ти зі своїм падлючим папугою довів мене до цього!
Та в Лоссоновій позі була така непідробна природність, що Сіммонс за мить уже збагнув, чого накоїв. Солдати галасували на веранді. Сіммонс ухопив ще дві пачки патронів і вибіг на місячне світло, мурмочучи:
— Буде вам нічка! Тридцять набоїв, останній для мене. Начувайтеся, собаки!
Він упав на одне коліно й вистрелив у темну масу солдатів на галереї, але куля пролетіла зависоко й ударила в цегляну стіну, свиснувши так зловісно, що дехто з молодших поблід. Адже, як твердять фахівці зі стрільби, коли стріляєш ти — це одна річ, а коли стріляють у тебе — зовсім інша.
Тоді в солдатах спалахнув інстинкт переслідування. Звістка полетіла від казарми до казарми, і солдати висипали надвір ловити Сіммонса, дикого звіра, а той біг через учбовий плац, час від часу обертаючись, щоб вистрелити в переслідувачів і кинути їм лайку.
— Я вас навчу шпигувати за мною! — кричав він. — Я вас навчу обзивати мене! Гайда, виходьте всі! І ти, полковнику Джоне Ентоні Діпер, кавалере ордена Лазні! — він обернувся до офіцерської їдальні й труснув рушницею. — Ти думаєш, що ти бозна-який зух, та покажись-но надвір, старий шкарбан, і я з тебе таке зроблю, що й подивитись не буде на що. Виходь, полковнику Джоне Ентоні Діпер, кавалере ордена Лазні! Виходь, подивись, як я вправляюсь у стрільбі! Я найкращий стрілець у батальйоні! — і на доказ цього Сіммонс пальнув по освітлених вікнах їдальні.
— Солдат Сіммонс із п’ятої роти на кавалерійському плацу, пане полковнику, і в нього тридцять патронів, — доповів полковникові захеканий сержант. — Стріляє куди попадя, пане полковнику! Убив солдата Лоссона. Що робити, пане полковнику?
Полковник Джон Ентоні Діпер, кавалер ордена Лазні, вийшов надвір, і вмить біля ніг його бризнув фонтанчик піску.
— Верніться, — сказав йому помічник. — Я не хочу підвищення по службі такою ціною. Він небезпечний, як скажений собака.
— Ну то й пристрельте його, як скаженого собаку, — похмуро відказав полковник, — коли він не хоче послухатись. І це в моєму полку! Якби ще в ірландців, можна б зрозуміти.
Солдат Сіммонс зайняв надійну позицію біля колодязя в кінці плацу і звідти кидав виклик усьому полку. Полк не дуже квапився приймати той виклик — невелика честь загинути від кулі свого ж таки однополчанина. Тільки капрал Слейн з рушницею в руці впав і поповз до колодязя.
— Не стріляйте, — сказав він своїм сусідам. — Бо ще в мене влучите. Я його, злидня, живцем візьму!
Коли Сіммонс на хвилину перестав стріляти й репетувати, всі почули, що на дорозі торохтять колеса двоколки. То їхав з обіду в цивільному селищі майор Олдайн, командир кінної батареї — за своєю звичкою, гнав коня щодуху.
— Офіцер їде! Чепурунчик-офіцер! — закричав Сіммонс. — Ось я й з нього опудало зроблю!
Двоколка зупинилася.
— Що тут робиться? — суворо спитав майор-артилерист. — Киньте рушницю, чуєте, ви там!
— А, це Джеррі Чорт! Мені з тобою нічого ділити, Джеррі Чорте! їдь собі далі, красунчику, не займай мене!
Та Джеррі Чорт зовсім не збирався їхати собі далі, минувши небезпечного вбивцю. Як палко присягались віддані йому артилеристи, він не відав страху, — а кому ж і знати, як не їм. Казали, ніби щоразу, коли батарея бувала в бою, Джеррі Чорт будь-що намагався сам убити хоч одного ворога.
Він попростував до Сіммонса, щоб кинутись на нього й повалити.
— Не змушуйте мене, сер, — остеріг його Сіммонс. — Я проти вас нічого не маю… А, ти так? — Він побачив, що майор уже біжить. — То на ж тобі!
Майор упав з простреленим плечем, і Сіммонс став над ним. Йому не пощастило натішитись, убивши Лоссона так, як йому мріялось; зате ось перед ним лежала беззахисна людина. Всадити їй ще одну кулю й розтрощити голову? Чи розтовкти прикладом біле обличчя? Він завагався — а на другому кінці плацу пролунав крик: «Убив Джеррі Чорта!» Але під захистом колодязя Сіммонс був у безпеці, поки не вистромлявся, щоб стрельнути.
— Зараз я прострелю тобі голову, красунчику, — вголос думав Сіммонс. — Шість і три це дев’ять, та один — це десять, та ще лишається дев’ятнадцять і один для себе… — Він почав розв’язувати другу пачку патронів.
Капрал Слейн виповз із тіні під насипом на місячне світло.
— Я тебе бачу, — сказав Сіммонс. — Ну, йди, йди сюди, я тебе вколошкаю.
— Іду, — коротко відказав капрал Слейн. — Накоїв же ти, Сіме. Виходь, та ходімо зі мною.
— Аякже, — засміявся Сіммонс, великим пальцем заганяючи на місце набій. — Ні, спершу я впораю тебе й Джеррі Чорта.
Капрал лежав, розплатавшись на землі. Рушниця його була під ним. Здалеку хтось нетерпляче загукав:
— Застрель його! Застрель його, Слейне!
— Ворухни лиш рукою чи ногою, капрале, — сказав Сіммонс, — і я розтовчу голову Джеррі Чортові, а потім пущу кулю в тебе.
— Я ж не ворушуся, — відказав капрал, підводячи голову. — Ти не посмієш зайняти чоловіка, що стоїть на ногах. Облишмо Джеррі Чорта, виходь звідти. Навкулачки! Виходь і вдар мене. Що, боїшся, собачнику?
— Ні, не боюсь.
— Брешеш, душогубе. Брешеш, різник поганий. Ось дивися! — Слейн відкинув рушницю геть і безстрашно підвівся. — Ну, виходь!
Такої спокуси Сіммонс не міг витримати: адже капрал у білій сорочці був чудовою мішенню.
— Не обзивай мене! — закричав Сіммонс і вистрелив. Одначе схибив — і, знавіснівши від люті, пожбурив рушницю й кинувся зі свого захистку на Слейна.
