Місто Страшної Ночі - Редьярд Джозеф Кіплінг
— Треба було знати цей спосіб, Сіме, — сказав Слейн, підводячись і спльовуючи пісок. Тоді гукнув голосніше: — Ідіть заберіть його. Я йому ногу зламав.
Це була не зовсім правда, бо солдат, власне, зламав її сам; адже вся суть цього способу в тому, що чим сильніший твій удар, тим тяжче ти й скалічишся.
Слейн підійшов до Джеррі Чорта й нахилився над ним з перебільшеною турботою, а Сіммонса, що плакав від болю, понесли геть.
— Сподіваюся, вас не дуже тяжко поранено, — сказав Слейн.
Та майор був непритомний, і на плечі в нього зяяла страшна дірка з рваними краями. Слейн став над ним навколішки й розгублено промурмотів:
— їй же Богу, неживий! Ну й не щастить же мені.
Та майорові судилося ще довго з непохитною відвагою водити в походи свою батарею. Його віднесли, перев’язали, довго лікували, оточивши турботою, а батарея все обговорювала, чи не захопити їм Сіммонса й прив’язати до дула гармати, а тоді вистрелити. Вони обожнювали свого майора, і коли він знову з’явився на огляді, відбулася сцена, не передбачена ніякими військовими статутами.
Велика слава припала й Слейнові. Артилеристи принаймні два тижні поїли його доп’яну тричі на день. Навіть командир полку похвалив його за самовладання, а місцева газетка оголосила його героєм. Та від цього він нітрохи не запишався. Коли майор став дякувати йому й давати гроші, доброчесний капрал гроші взяв, а подяку відхилив. Він тільки мав одне прохання і висловив його, спочатку перепросивши кілька разів. Чи не зміг би майор дати йому на весілля четверню батарейних коней — запрягти в найману карету? Майор погодився — та й батарея, звісно, теж. Ще й дуже радо! І весілля вийшло на славу.
— Навіщо я це зробив? — спитав капрал Слейн. — Заради коней, звісно. Хоча Дженсі й не бозна-яка красуня, та однаково що це за весілля — з найманими кіньми! Джеррі Чорт? Якби в мене своєї потреби не було, то хай би йому Сіммонс розтовк голову на драглі. Про мене.
І солдата Сіммонса повісили — повісили серед вишикуваного квадратом полку; і полковник сказав, що все це наробило пияцтво, а капелан був певен, що це підступи диявола; а сам Сіммонс гадав, що було трохи й того, й того, але напевне сказати не міг і тільки сподівався, що його доля буде наукою товаришам. А шестеро «проникливих публіцистів» написали шість чудових пере-довиць про поширення злочинності в армії.
Та нікому й на думку не спало порівнювати «кровожерного Сіммонса» і верескучу істеричну школярку, з якої починається наше оповідання.
Бо це було б занадто безглуздо!
Три мушкетери
Як настав воєнний час, то афганець біг від нас,
І ґазі[30] прожогом мчали, кляті,
І вступили ми в Кабул, і взяли Балар-Гісар,
І навчили всіх британця шанувати.
Казармена балада
Малвені, Ортеріс і Ліройд — солдати другої роти одного піхотного полку і мої щирі приятелі. Гадаю (хоча й не певен), що другої такої трійки паливод і проноз нема в цілому полку.
Цю історію вони розповіли мені у станційному буфеті в Амбалі, де ми чекали поїзда на північ. Я замовив пива. Оповідка обійшлась мені недорого — півтора галона.
Ви, мабуть, знаєте лорда Бінайру Тріга — хто ж його не знає! Він має титул чи то герцога, чи то графа, чи ще який, крім того, він пер Англії, а також завзятий турист. З усіх трьох поглядів він, як каже Ортеріс, «не варт ніякісінької уваги». Він приїхав до Індії на три місяці — збирати матеріали для книжки «Наші східні тили» — і наскакував на кожного, мов якийсь козак у фраку.
Була в нього одна особлива вада — мабуть, через те, казали, що він радикал. Він любив робити огляди гарнізонам. А після огляду обідав з командиром і просто за столом у їдальні офіцерського клубу лаяв його за погану виправку солдатів. Ото така була в Бінайра звичка.
Тими оглядами він захоплювався аж надміру. До військового табору Гелантамі він прибув у вівторок, у середу захотів походити по базару і «висловив побажання», щоб у четвер улаштували огляд. У четвер! Командир гарнізону звісно, не міг відмовитись, бо ж Бінайра таки лорд. У офіцерському клубі відбувся мітинг обурених молодших офіцерів, і полковникові там перепало чималенько ласкавих слів.
— Але справжня демонстрація була в казармі другої роти, і влаштували її ми втрьох, — сказав Малвені. Він посунувся з стільцем ближче до буфетної стойки, вмостився вигідненько біля пива і повів далі: — Як розходилась буча на всю силу і друга рота ладна вже була вийти та вколошкати того Тріґа посеред плацу, Ліройд скидає шолома й каже — що ти тоді сказав, Ліройде?
— Я сказав, — відповів Ліройд, — трусіть капшуками. Складайте складку, хлопці, коли хочете, щоб той огляд скасували, а як не скасують — вертаю гроші. Ось що я сказав. А друга рота мене знала. Скинулись на чималий гріш — чотири рупії й вісім ан, і я рушив облагодити це діло. А Малвені з Ортерісом за мною.
— Ми як надумаємо щось устругнути, то завжди втрьох беремося, — пояснив Малвені.
Озвався й Ортеріс:
— Ви газети читаєте? — спитав він.
— Часом читаю, — відповів я.
— Ото й ми читаємо. І надумали влаштувати фальшиве дакай-ство[31] — викрадення. Прибрати того Бінайру кудись, поки четвер минеться, або зробити так, щоб йому не до огляду було. І не хто як я сказав: «Ми на цьому ділі ще й скількись заробимо».
— Провели ми військову раду, гуляючи поза артилерійськими казармами, — підхопив Малвені. — Я був за президента, Ліройд за міністра фінансів, а наш малий Ортеріс за…
— Самого чортячого Бісмарка! Це ж я все діло зладив.
— Той настирний Бінайра сам усе за нас і зробив, — провадив Малвені, — бо ми, їй-богу, й гадки не мали, що станеться за хвилину. Він ходив по базару, купував то те, то се. А вже сутеніло. Ми стояли та дивились, як той курдуплик бігає з крамнички в крамничку та силкується, щоб чорношкірі малум[32] його бат. Аж ось він підкочується до нас
