Місто Страшної Ночі - Редьярд Джозеф Кіплінг
— Спершу дитина, потім мати, а нарешті чоловік, і все для слави Божої, — сказав Юстус Упователь. І чоловік справді прийшов — з луком і стрілами, дуже сердитий, бо тепер не було кому варити йому їсти.
Але оповідати всю історію Юстусового місіонерства було б задовго, і я не описуватиму докладно, як Юстус, забувши приклад свого нерозважного попередника, з важким серцем ударив Мото, чоловіка Матуї, за його жорстокість; як Мото перелякався, одначе впевнившись, що його не вбито, посмілішав й став Юстусовим вірним прихильником і першим наверненим; як мала громадка неофітів зростала, на превелику досаду Атхона Дадзе; як жрець Бога того, що є, повів хитру суперечку зі слугою Бога того, що мало б бути, і зазнав поразки; як пожертви до храму Дангари птицею, рибою і медовими стільниками чимраз скупішали; як Лотта полегшувала жінкам прокляття Свине, а Юстус силкувався обтяжити чоловіків прокляттям Адамовим; як бур’я-коли повставали проти цього, кажучи, що їхній бог — ледачий бог, і як Юстус поборов хоч почасти їхню нехіть до праці та навчив їх, що чорна земля може родити не тільки земляні горіхи.
Усе те забрало не один місяць часу, і протягом усіх тих місяців сивоголовий Атхон Дадзе обмірковував помсту над своїм плем’ям за те, що воно зреклося Дангари. По-дикунському хитро він удавав приязнь до Юстуса і навіть натякав, ніби сам хоче навернутись до нової віри, але поклонникам Дангари він сказав загадково: «Ті, хто пристав до отари отця, надягли одежу й моляться роботящому Богові. За це Данґара нашле на них пекучий біль, вони залементують і кинуться у води Бербулди». Ночами Червоне Слоняче Ікло сурмило й завивало в горах, і вірні Данґарі бур’я-коли прокидалися й казали: «Бог того, що є, готує помсту на відступників. Данґаро, будь милостивий до нас, твоїх дітей, і віддай нам усі їхні лани».
Восени, як добре похолоднішало, до краю бур’я-колів завітав начальник із дружиною.
— Сходіть подивіться на Кренкову місію, — сказав їм Ґальйо. — Він по-своєму робить добре діло, і я гадаю, йому буде приємно, коли ви урочисто відкриєте бамбукову каплицю, яку він спромігся поставити. Ну, і самі ви побачите цивілізованих бур’я-колів.
Як заворушилася місія!
— Тепер пан начальник і його ласкава пані будуть на власні очі побачити, що ми добре діло зробили, і ми… теє… будемо їм своїх навернених у їхніх власними руками зроблених убраннях показати. Це буде великий день — на славу Господню, — сказав Юстус, а Лотта докінчила: — Амінь.
Юстус потай трохи заздрив Базельській місії, де навернених учили ткати, — адже його паства того не вміла; одначе Атхон Дадзе останнім часом напоумив кількох бур’я-колів тіпати лискуче, шовковисте прядиво з однієї рослини, що її вдосталь було на горі Пантх. Із того прядива виходила тканина, біла й гладенька, майже як тапа, що її тчуть на островах Океанії. І того дня навернені мали вперше надягти зроблене з неї вбрання. Юстус пишався безмежно.
— Вони будуть, у білі шати прибрані, пана начальника і його ласкаву пані на горі зустріти співом: «Віддаймо хвалу Богові нашому!» А потім він каплицю відкриє, і… теє… навіть Ґальйо почне вірити. Станьте отак, діти мої, по двоє, і… Лотто, чого вони чухають себе так? Не годиться корчигись, Нало, дитя моє. Пан начальник прийде сюди, і йому буде прикро.
Начальник із дружиною й Ґальйо піднялись узгір’ям до місії. Навернені стояли ясною білою лавою, вишикувані в два ряди — всього душ до сорока.
— Ого! — сказав начальник; маючи власницьку натуру, він уже схильний був думати, що все це з самого початку його заслуга. — Я бачу великий стрибок уперед!
І то була щирісінька правда. Бо місіонерова паства раптом почала стрибати — спершу ніяково, засоромлено, з ноги на ногу, а тоді — наче зґедзані коні або ошаленілі кенгуру. А з гори Пантх долетіло хрипке, болісне ревіння Червоного Слонячого Ікла. Лави навернених схитнулись, розпались і сипонули врозтіч із гучними криками болю. А Юстус і Лотта застигли на місці в жаху, мов громом биті.
— Це Данґарина кара! — зарепетував хтось. — Я горю! Я горю! В річку, а то ми пропали!
Юрма завернулась і помчала до скель, навислих над Бербулдою. Всі корчилися, дригалися, здирали з себе й кидали нове вбрання.
А навздогін їм летів рев Данґариної сурми. Юстус і Лотта підбігли до начальника, трохи не плачучи.
— Я не можу розуміти! — видихнув із себе Юстус. — Ще вчора вони десять заповідей… Що це таке? Сили небесні! Нало! Як тобі не соромно!
На скелю над головами в них, вереснувши, скочила Нала, гордість місії, чотирнадцятирічна дівчина, лагідна, слухняна, чемна — а тепер гола-голісінька й розлючена, як дика кішка.
— То задля цього я покинула своє плем’я і Дангару? — нестямно зарепетувала вона, жбурнувши на Юстуса свою спідницю. — Щоб спектися в твоєму пеклі? Сліпа мавпо! Земляний хробаче! Сушена рибо! Ти мені сказав, що я не горітиму? Ой, Дангаро! Я вже горю! Я горю! Змилуйся, Боже того, що є!
1 вона кинулася в Бербулду. А Дангарина сурма заревла переможно. За хвильку бистра вода вже віднесла останню навернену душу Тюбінгенської місії на чверть милі від її вчителів.
— Ще вчора вона в школі абетку вчила, — белькотів Юстус. — Це диявольські підступи!
А Ґальйо вже зацікавлено розглядав Налину спідницю, що впала йому до ніг. Помацав тканину, закотив собі рукав і тернув нею по руці там, де вже не було густої засмаги. На білій шкірі враз набігла червона пляма.
— А! Я так і думав, — сказав Ґальйо спокійно.
— Що це? — спитав Юстус.
— Я б це назвав сорочкою Несса[41]… А де ви взяли прядиво на цю тканину?
— Це Атхон Дадзе, — відповів Юстус. — Він нам показав, як його слід виробляти.
— Ох, старий лис! Та ви знаєте, що він дав вам нільгірійську кропиву, Girardenia heterophylla — траву-скорпіона! Не диво, що вони так показилися! З неї роблять мотузи для висячих мостів, то вимочують півтора місяця, щоб не пекла. От хитра потвора! Треба було півгодини, щоб пропекти їхню товсту шкуру, а тоді…
Ґальйо зареготав, одначе Лотта вже плакала в обіймах у начальникової дружини, а Юстус затулив обличчя долонями.
— Girardenia heterophylla! — ще раз промовив Ґальйо. — Чом же ви мені не сказали,
