Паперові солдати - Брати Капранови
Десять кілометрів — невелика відстань, але повоєнні дороги не дозволяли мотоциклу проявити всю свою потугу, особливо коли довелося звернути на путівець. Проте за півгодини вони вже в’їхали у село. Бані церкви, яка дивом вистояла у часи боротьби з релігією, слугували добрим орієнтиром. Біля облізлого будинку з червоним прапором Маркелов пригальмував:
— Почекай, я заскочу за секретарем сільради, хай помилується, хто у них тут лояльний.
Стекляр залишився в колясці, Мудрицький зліз із сидіння та запалив цигарку.
На вулиці було тихо, як тільки може бути тихо сонячного літнього дня, коли всі працездатні зайняті у полі, а ті, що не працюють, воліють не лізти начальству в очі. Попід парканом, що оточував помешкання сільської влади, сиділо троє — точніше, це тільки на перший погляд здавалося, що вони сиділи, бо мертві тіла просто притулили до паркану, щоб перехожі могли бачити їхні обличчя. Троє чоловіків, сірих, запилюжених, у всіх на головах чорною засохлою кров’ю позначені отвори від куль. Мабуть, застрелилися, як це заведено у найзатятіших бандитів. Чи то, може, хтось із бійців вирішив на місці звести розрахунки з націоналістами. Звісно, подібні розправи суворо заборонялися, але хіба стримаєш людину, коли вона бачить перед собою ворога, який щойно стріляв у неї або убив її товариша? А при взятті бандитських бункерів бувало всяке — загнаний звір іноді боляче кусає. Звісно, втрати під час подібних операцій не розголошувалися, але кожен працівник МҐБ знав, чим ризикує, коли стикається із націоналістами.
— Хто це? — запитав Мудрицький, який уважно розглядав цю картину. Що то воно — новачок.
— Здогадайся, — ліниво відказав Стекляр.
— Мабуть, убиті бандити. Але не тут же їх убили.
— Не тут, — погодився Стекляр. — А от тепер прояви оперативну кмітливість і спробуй здогадатися, навіщо їх тут розклали?
Мудрицький замислено затягнувся цигаркою:
— Людей полякати?
— Правильно, тільки не полякати, а попередити. А ще для чого?
— Не знаю, — лейтенант знизав плечима.
— Ех ти, ніжинський! Дивися, оно поруч стоїть боєць з автоматом. Охороняє. Думаєш, мертвяки можуть втекти?
— Ні.
— Правильно. Втекти вони, звісно, не можуть, але їх можуть вкрасти.
— Для чого? — здивувався Мудрицький.
— Для того, що тут у кожній другій родині не батько, то кум чи сват у лісі. І вони своїх мертвих хочуть поховати. Зрозумів?
— Так точно.
Стекляр скептично глянув на підлеглого:
— А що зрозумів?
— Що їх тут виставляють, щоб виявити родичів, друзів, визначити таємних спільників.
— Гм. А ти тямущий! — і справді, лейтенант приємно дивував, не лише документи йому даються, значить, діло буде. — Дивися, — показав рукою Стекляр. — Отам під грушкою сидить чоловік у цивільному. Це наш працівник, і він не просто так сидить. Ввечері люди будуть іти з поля, то їх сюди зберуть, щоб показати бандитів, а наш працівник буде уважно дивитися в обличчя — хто як реагує. Жінки, а особливо діти, не можуть себе контролювати, і якщо впізнають, обов’язково проявлять свої емоції. Ну а там далі суд та Сибір. Так ми знищуємо базу постачання бойовиків.
За хвилину повернувся Маркелов, він був один.
— Секретар уже там. Поїхали.
До церкви дісталися за кілька хвилин, але перед тим, як братися до справи, умилися біля криниці, щоб освіжитися після запилюженої дороги. Форма вже висохла на сонці, і про нещодавній душ нагадували хіба мокрі плями під пахвами.
Священик у чорному неновому підряснику смиренно стояв у кімнатці за скромним іконостасом, сержант із наставленою зброєю вмостився за столом, спираючи зброю на семисвічник та підмостивши під руку скриньку з дарами.
— Товаришу капітан! — одразу підхопився сержант.
— Відставити, — махнув рукою Маркелов.
Стекляр, який після вмивання все ще витирав руки носовичком, уважно оглянув служителя культу. Той виглядав зовсім не велично — погаслий погляд, зігнута спина, хіба що борода видавала у ньому духовну особу.
З хорів лунав шум — там тривав обшук.
— Ну що, отче, бандитам служимо? — спокійно, навіть лагідно запитав Стекляр.
— Яким бандитам? — тихо перепитав священик. — У церкві різні люде бувають. Осьо навіть ви прийшли.
— Стара пісенька, — хихотнув Маркелов.
Стекляр скептично скривився:
— От тільки не треба нам тут розповідати, що ви у ризах і з дарами ходили по гриби, — сказав він.
Священик опустив очі.
— Гріх на душу ни візьму, брехати ни буду. Служив я в лісі. Прийшли люди, попрохали. Бо свято Боже.
— А що за люди, не відрекомендувалися?
— Я ни питав.
— Дарма не питали. Зараз часи тривожні, у лісі бандити...
Стекляр підійшов ближче до священика і різким рухом обернув його обличчя до себе:
— Провести у бункер зможеш?
Той на диво спокійно відповів:
— На галявині служив. Як схочете, галявину покажу.
— Бреше, — впевнено зауважив Маркелов.
— А може, й не бреше, — Стекляр подивився в очі служителю культу, але той витримав погляд, і лейтенант поліз до планшета, який за артилерійською звичкою, носив із собою. — Тоді скажіть мені, чи знаєте ви людину, яка це намалювала? — в руці він тримав малюнок за підписом «ХН», на якому двоє військових лежали у засідці між дерев.
Священик оглянув малюнок і похитав головою:
— У нашому селі художників нима.
— А не у вашому селі?
— Ні. Такого не знаю.
Попри постійне «ні», що вилітало з вуст підозрюваного, Стекляр зовсім не дратувався, чи принаймні не давав знати про це. Мудрицький, як і годиться новачку, уважно спостерігав за допитом.
— Ну гаразд. А як ви гадаєте, цей ліс, що тут намальований, він наш чи ні?
Очі священика ще раз пройшлися зображенням:
— Схоже, що волинський. Хоча ліс скрізь однаковий.
— Не скажіть. А чому вам здається, що це Волинь?
Священик знизав плечима:
— Не знаю. Дух у нього наш, тутешній. Мабуть, хтось... — і він зупинився, немовби хапаючи себе за язика.
— Еге ж, — кивнув Стекляр. — І мені так здається. А скажіть, вам не знайомий ніхто з ініціалами Ха Ен?
— Ха Ен? — священик наморщив чоло. — Ха... Є в нас дід Харитон, пасіку доглядає, але як його по батькові, ни знаю...
— Дід не годиться. Ха Ен. Згадуйте.
— Ха... Харлампій. Нима в нас Харлампіїв.
—
