Паперові солдати - Брати Капранови
Білл дякував долі та Арту, який виманив його із провінційного з точки зору анімації Нью-Йорка, ба й Арт, який був головним промоутером всіх навчань, пишався другом, після появи якого акції Беббіта в компанії суттєво підросли. Гуфі, що його колись намалював Арт, вже став буденним персонажем пригод Міккі Мауса, але Беббіт своїм довгим носом відчував потенціал, яким заряджається компанія, і прагнув нових масштабних проектів.
— Знаєш, старий, — сказав він якось Біллові. — Я тут написав трактат про Гуфі, а точніше про його спосіб мислення.
— Спосіб чого? — уточнив Титла.
— Мислення. Розумієш, старий, те, як він ходить, — Арт пальцями на столі спробував позначити знамениту ходу свого персонажа. — Безперечно, дуже важливо. Але якщо ми не зрозуміємо, як він думає, то завтра намалюємо якусь бздуру і навіть не відчуємо цього.
Титла чхнув. Нещодавно його прохопило свіжим океанським вітром, і тепер вже третій день не відпускав нежить.
— Старий, ти перебираєш. Ну, я розумію, характер. Це важлива річ. Але мислення?
— Саме так! — Арт гаряче стукнув по столу кулаком. — Хто там сказав «я мислю, отже, існую»?
— Декарт, — підказав Білл.
— Що то воно — європейська освіта! — під’южив Беббіт. — Отож ми можемо піти від зворотного: я існую, значить, я мислю! Гуфі існує, чи ти маєш сумніви?
— Після стількох серій, ні. Жодних сумнівів.
— Отже, Гуфі існує, Гуфі діє, а значить він має трохи олії в голові! Тобто мислить!
З такою аргументацією не посперечаєшся.
— Хлопці, — до кімнати зазирнув Девід Генд, директор виробництва. — Містер Дісней чекає на вас у холі. Буде велика нарада, тому не баріться, якщо не хочете пробуксувати перед його очима.
У холі вже було розставлено стільці, і до них поспішали художники — люди не надто дисципліновані, якщо не йдеться про отримання платні або зустріч з босом — тут навіть найбільш творча людина стає зразком пунктуальності. Прийшли навіть кілька дівчат з чорнильно-фарбувального цеху. Генд разом з іншими керівниками стали трохи осторонь, щоб бачити всіх.
Дісней у своєму світлому костюмі вийшов наперед і подивився на кожного — а він це вмів, — одним поглядом охопити всіх так, що здавалося — очі вишукують персонально тебе. Під цим поглядом Титла скулився та раптом відчув нездоланне бажання чхнути. Проте переривати боса таким чином було б неввічливо, тому він одразу пальцями почав терти перенісся, і це допомогло.
— Вітаю, пані та панове, — промовив Дісней і зробив ще один невеличкий крок вперед, щоб опинитися точно у центрі імпровізованої зали. — Я зібрав усіх вас тут, щоб розповісти казку.
Попри такий легковажний початок, ніхто не посміхнувся — казки на студії Діснея були бізнесом, тобто серйозною справою, а якщо їх розповідав особисто бос, то й поготів. А той, витримавши паузу, почав:
— Колись, у старі часи, жила собі чарівна маленька принцеса на ім’я Білосніжка. Її пихата й зла мачуха Королева боялася, що одного дня краса Білосніжки затьмарить її власну, а тому вдягала маленьку принцесу у лахміття та примушувала працювати на кухні. Кожного дня Королева запитувала своє чарівне люстерко: «Скажи, люстерко на стіні, найкрасивіша я чи ні?» — Дісней підняв руку, зображаючи жінку, що дивиться у дзеркало, і вся його постать вмить виструнчилася, а обличчя набрало якоїсь монаршої величі.
— Я знаю цю казку, — прошепотів Білл на вухо Беббіту, що сидів поруч.
— Я теж. Був такий мультик з Бетті Буп, — кивнув той.
— І допоки люстерко відповідало «Хоч обійди усі світи, прекраснішої не знайти», зла мачуха не чіпала Білосніжки.
Дісней розповідав казку, неначе перед ним були діти. Він по черзі перетворювався на Королеву і Білосніжку, Принца на коні, оленят та пташок. Його розкішні чорні брови просто-таки літали по обличчю, вони суворо супилися біля носа, і раптом вигиналися здивованими півколами, в один момент перетворюючи образ злої мачухи на чарівливу дівчину. А коли розпочалася історія з гномами і Дісней взявся присідати та ходити навпочіпки, показуючи різні образи та характери Буркотуна, Мудрика, Веселуна та Тихоні, глядачі запосміхалися — настільки це було кумедно.
Сміх, як не дивно, притлумлює чхання, тому Титла охоче хихотів разом з усіма.
Нарешті Принц поцілував Білосніжку, і казка закінчилася. Під враженням побаченого дехто навіть почав аплодувати.
— Ну, ви зрозуміли, що це наш новий проект, — пояснив Девід Генд, поки Дісней кланявся.
— Але ж, бос, — підвівся з місця Арт. — Це тривало дві години, — він показав годинник, який, виявляється, весь цей час тримав у руках.
— Молодець, — Дісней посміхнувся. — Все правильно. Це буде мультфільм не на дві, але на півтори години. Повний метр.
— Повний метр? — недовірливо перепитав хтось іззаду.
Дісней кивнув.
— Але ж це неможливо.
— Пробачте, панове, можливо, ви не помітили, але ми з вами тут цілими днями робимо неможливе, — посміхнувся у відповідь Дісней.
Усі загомоніли, вражені почутим.
— Врешті чим десять мультиків по вісім хвилин відрізняються від одного на вісімдесят? — запитав Генд.
— Звісно, відрізняються, — одразу зауважив Беббіт. — У різних мультиках можна повторювати одні й ті ж трюки чи ґеґи, а для одного фільму скільки ж треба їх вигадати?
— Саме тому, — сказав Дісней. — Саме тому я плачу п’ять доларів кожному, хто запропонує добрий ґеґ. І це стосується не тільки художників, але й усього персоналу студії.
— Діти не витримають такого довгого фільму, — скептично промовив Грим Нетвік, монополіст жіночих образів.
— Діти й не таке витримують. Наприклад, школу, — директор Генд мав відповіді на всі питання. Ще б пак — сценарій вже було написано, а значить рішення обговорювали тисячу разів.
— А оскільки робота нова і масштабна, — Дісней підвищив голос, і гомін водночас ущух. — То я хочу призначити аж чотирьох супервайзерів, — він зробив паузу, вишукуючи серед присутніх потрібних людей. — Це Фред Мур, Гамільтон Ласк, Норман Ферґюсон і... Білл Титла.
Почувши своє ім’я, Білл розгубився, і несамовите бажання чхнути знову повернулося до нього,
