Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Паперові солдати - Брати Капранови

Паперові солдати - Брати Капранови

Читаємо онлайн Паперові солдати - Брати Капранови
немов до рідних, і не могла їх не провести.

Грім із Гнатом почали перекладати дрова, щоб звільнити вхід. І за грюкотом полін Устина не одразу розчула дихання за спиною. Обернулася — о, бабка Марта, вже теж тут. Не може, щоб не впхати свого носа.

Коли дрова було перекладено, звільнилася ляда, і Грім підняв її.

— Стій! — раптом скомандувала бабка Марта.

Провідник був заскочений зненацька настільки, що й справді зупинився. Стара підійшла до чорного отвору і одним спритним рухом вихопила з-під пахви щось чорне й величеньке, та кинула його у люк. Там зашуміло, і раптом з-під землі долинуло квоктання.

— Що це? — здивовано запитав Гнат.

— Півень, — пояснила бабка Марта. — Навіть у новій церкві тра, коб спочатку курка із півнем повінчєлися.

— Забобони, — пробурчав Грім.

— Може, й забобони. Але люде не перший рік на світі живуть, то й тре робєти, як люди роблять, — стара взялася керувати, немовби й справді була провідником. — Теперка ти, — скомандувала вона Зоту.

Той посміхнувся, але підійшов до краю люка.

— Присвіти, — скомандувала рішуча бабка Грому, і той послухався, хоч пробурчав щось знову. — Першим входить дід, коб жили по сто літ, — сказала вона.

— Ну хіба ж він дід? — обурилася Устина.

— А то баба! Найстарший входить першим.

Зотові з протезом нелегко було просунутися у вузький лаз, але Грім із Гнатом, взявши попід плечі, вправно спустили художника донизу.

— Хліб не забудь, — нагадала бабка Марта.

Грім уже заніс було ногу, щоб послідувати за товаришем, але стара несподівано смикнула його за руку.

— Не ти, — вона була налаштована рішуче, і провіднику довелося підкоритися. — Ти, — палець старої вказав на Устину.

— Я? — здивувалася та.

— Підходь, підходь, — у тихій бабусі раптом прокинулися якісь потаємні сили, що змушували усіх слухатися її розпоряджень. — Тримай, — вона тицьнула до Устининих рук ікону, яку видобула з-за пазухи.

Устина слухняно взяла образ і, обережно намацуючи ногою сходинки, спустилася у чорне гирло криївки.

— Ліхтар візьми, — бабка Марта забрала у Грома ліхтар і передала донизу, і лише після цього дозволила Гнатові з Громом передавати речі у нове житло.

Після клумаків стара сама захотіла спуститися донизу, і хоч це було непросто, врешті й вона опинилася на підлозі крихітної землянки із нарами та робочим столом.

— Господи прости, — перехрестилася вона. — І як же тут людям жити!

Зот із хлібом в одній руці та Устина з іконою стояли поруч, немов і справді були господарем та господинею нової оселі. Бабка Марта зміряла їх поглядом, і причитання її одразу змінилися на наказовий тон.

— Відійди, — скомандувала вона Зоту, і коли той послухався, знов видобула з бездонної, здається, пазухи темну пляшечку, відкоркувала і почала бризкати по всій кімнаті, примовляючи: — Хай Бог благословить на здоровля, на щєстє і на захист од ворогів.

Потім вмостилися, хто де міг, і стара розломила хлібину та роздала кожному по шматку. Вечерю на столі вже накривала Устина.

— Запрошуємо до столу, — виголосила бабка Марта, — і сина мого, покійника Миколу, а твого, Устино, чоловіка, і мого чоловіка Івана, і батька з матір’ю, і ваших рідних, хто на небі, хай прийдуть та розділять з нами цю трапезу.

Вона перехрестилася, а за нею почали хреститися усі, зокрема й Грім, що якимсь дивом піддавався бабиним командам. Півень, який на початках перелякано тулився у кутку, раптом підвівся та почав походжати криївкою з виглядом господаря. Усі сіли до столу і взялися до вечері. Запанувала тиша, яку порушувало тільки шкряботіння ложок об полумиски. Навіть бабка Марта втратила нині свою раптову певність і перетворилася на звичну себе — тиху та непримітну, запопадливу та зручну.

— Годилося б заспівати, коб усе як годиться, — несміливо запропонувала вона, витерши губи рукою.

— Даруйте, бабцю, але співати не будемо, — несподівано лагідно відповів Грім. — Конспірація.

Стара зітхнула:

— Ну, коспірація, то коспірація.

9

— Ня-ав. — Почувся звідкись жалібний писк, і Білл не повірив власним вухам. Невже?!

Він заозирався, а коли звуки повторилися, поспішив до сараю і, відкривши двері, здивовано завмер. Бо на підлозі сиділо кошеня — руде, банькате, худе, але правдиве кошеня!

— Киць-киць-киць, — лагідно покликав він, але тваринка виявилася не звичною до такого звернення.

Кошеня зашипіло, підстрибнуло на місці і наступної миті зникло за купою старого садового причандалля. Обережно зачинивши двері, щоб перешкодити остаточній втечі тварини, Білл взявся обережно перекладати реманент, готовий кожної миті схопити малого втікача. Плануючи цю подорож, він і гадки не мав, що усе буде так непросто.

Дев’яносто п’яте шосе ішло понад самісіньким Лонг-Айлендом, тож їхати ним було суцільним задоволенням. Океан, свіжий вітер, який підганяє хмарки на небі так швидко, що пейзаж змінюється щохвилини — від пікантних підморгувань, якими зваблюють яскраві лелітки на хвилях, до раптового смерку, майже загрозливого своєю несподіваною суворістю, що вмить поступається місцем яскравому, просто білому прожектору сонця.

Білл насолоджувався цими змінами, як тільки може насолоджуватися художник, що знається на законах руху, але водночас не забував уважно дивитися на дорогу, щоб якась прикра пригода не зіпсувала цього чудового дня.

Розгублені батьки — Петро та Марія Титли — сиділи позаду мовчки. Перший час вони все намагалися вивідати у Білла, куди вони їдуть і навіщо, особливо старалася мама, цікава, як усі жінки. Проте він вирішив тримати інтригу до кінця.

— Синку, ти мене лякаєш, — зітхнула врешті мати. — Ти у своєму Голлівуді став таким далеким, майже чужим.

— Мамо, не треба хитрувати. Ще година-дві, і ви самі все побачите.

— А що ми маємо побачити?

— Усе, — засміявся Білл, а за ним розгублено посміхнулися й батьки.

Сто миль, що відділяли рідний Йонкерс від містечка Іст Дайм, яке було кінцевою метою подорожі, він розраховував здолати години за три, але виявилося, що попри рівнесеньке шосе, мати угойдує від швидкості, тому довелося частенько зупинятися — та воно й на краще, можна зробити кілька замальовок, щоб упіймати примхи океанської погоди.

— Володю, — запитав його батько під час однієї такої зупинки. — А ти й справді там добре заробляєш?

— Так, тату, нівроку.

— А як таке може бути, коли навкруги депресія? Я давно хочу знайти роботу, ти ж знаєш.

Відгуки про книгу Паперові солдати - Брати Капранови (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: