Прогулянка - Роберт Отто Вальзер
Проте так само слушно можна було б твердити, що ніхто не сміє відвідувати концерти або театральні спектаклі чи взагалі віддаватися будь-яким іншим розвагам, поки на світі є в’язниці та інші місця позбавлення волі і в них нещасні ув’язнені. А це вже таки занадто. Бо якби хтось і вирішив почекати з насолодами й радощами так довго, аж поки на світі остаточно не стане людей нещасних і бідних, то він мусив би дочекатися туманного й невідомого кінця всіх днів, а з ним крижаного й порожнього кінця світу і при цьому враховувати, що в такий спосіб йому минеться не тільки охота до задоволень, а й саме життя.
Знищена, зморена працею, зів’яла робітниця, що ледве перебираючи ногами від утоми, дріботіла непевним кроком і кудись поспішала, бо явно мусила щось негайно позалагоджувати, відразу нагадала мені про доглянутих та розпещених донечок і панянок з добрих родин; це ті, що часто й самі не знають, яким таким вишуканим тонким заняттям, якою ще такою розвагою заповнити свій час; ті, що цілими днями, ба навіть і тижнями розмірковують, як би то одягнутись, аби підкреслити й довести до блиску всі переваги своєї зовнішності; ті, що в них завжди знайдеться море часу на роздумування про те, як додати власній особі та солодкій цукерковій фігурці ще трохи надмірно-хворобливої витонченості.
Але ж я й сам зазвичай належу до шанувальників та поціновувачів таких принадних, геть розманіжених, місячно-блідих і тендітних рослинок дівочої статі. Така спокуслива рибонька змогла б як їй завгодно командувати мною — я б лише сліпо корився. Адже врода зваблива, а зваба вродлива.
Тепер я знову переходжу до архітектури й будівельної справи, не оминувши при цьому увагою шматочка, чи то пак дрібки, мистецтва й літератури.
Спершу така заувага: прикрашання квітковими орнаментами старих і шляхетних, сповнених високої гідності будинків, історичних об'єктів і споруд виразно свідчить про найгірший смак. Той, хто це робить або замовляє робити іншим, тим самим грішить проти ідеї гідності та краси й ображає пам’ять наших мужніх і шляхетних пращурів. По-друге, криниці та водограї ніколи не слід обсипати квітами й оплітати вінками. Самі по собі квіти, звичайно, прекрасні, але вони існують не для того, аби споганювати і затінювати собою шляхетну суворість і сувору красу кам’яних різьблень. Узагалі бездумна любов до квітів може виродитися в дурнувату залежність. Приватні особи та органи місцевого самоврядування, яких це стосується, можуть запитати в компетентних інстанціях, чи я маю рацію, після чого виправитися й надалі поводитися правильно.
Задля згадки про два найцікавіші архітектурні об'єкти, які винятково міцно прикували до себе мою увагу, слід повідомити, що я, простуючи далі своїм шляхом, дійшов до певної незвичайної каплиці й відразу назвав її каплицею Брентано, оскільки побачив, що вона походить із повитих фантазією, золотосяйних, напівсвітлих-напівтемних часів романтизму. Мені подумалося про великий і тьмяно-бурхливий роман Брентано «Ґодві». Високі й довгасті аркодужні вікна надавали своєрідній будівлі щемкого й ніжного вигляду, обдаровуючи внутрішнім чаром і глибокою задумою. З пам’яті виринули пристрасно-зосереджені описи природи у щойно згаданого письменника, — скажімо, там, де він говорить про старі німецькі діброви. За якусь хвилину по тому я вже стояв перед віллою «Тераса», думаючи про художника Карла Штауффера-Берна, який прожив у ній певний час, а водночас — про вишукані будинки на Тірґартенштрассе у Берліні, варті особливої нашої уваги з огляду на свій втілений у чистому вигляді монументально-класичний суворий стиль. Будинок Штауффера і каплиця Брентано здалися мені пам’ятками двох радикально відмежованих від себе світів, кожен з яких по-своєму прекрасний, цікавий і значущий: з одного боку — стримана холодна елеґантність, а з другого — зухвалий меланхолійний фантазм. Тут щось витончено-красиве і там щось витончено-красиве, але за змістом і формою цілком відмінне, хоч і таке близьке у часі. Моя прогулянка поступово заходить у вечір, і вже, здається, зовсім недалеко тихе її завершення.
Доречними тепер можуть видатися деякі прояви звичної буденності, як-от почергово: показна фортепіанна фабрика поруч з іншими фабриками й закладами, тополина алея понад чорними річковими водами, чоловіки, жінки, діти, електричні трамваї з їхнім гуркотом і вихилений з кабіни відповідальний командувач, себто вагонний водій, стадо рябих, а краще сказати плямистих корів світлої масті, селянки на возах і належні до цього процесу скрип коліс та хляскання батога, кілька закиданих ущерть вантажівок, пивні бочки на фірах, робітники, що йдуть домів з роботи, розтікаючись нестримними потоками, приголомшення, спричинене видовищем людської й товарної маси, а також пов’язані з ним дивні думки; вантажні вагони, наповнені всіляким добром, що виїжджають із товарної станції; увесь без винятку мандрівний цирк зі слонами, кіньми, собаками, зебрами, жирафами, замкнутими у клітках левами, шриланкійцями, індіанцями, тиграми, мавпами і полізлими навсібіч крокодилами, канатохідцями, танцівницями, білими ведмедями, а також із повним складом обслуги, асистентів і технічних помічників; далі: хлопчаки з дерев’яною зброєю, що граються в європейську війну, даючи волю всім войовничим фуріям; малий шибеник, що наспівує «Жабок сотні тисяч» і страшенно собою пишається. Ще далі — лісоруби й лісівники з підводами, повними деревини, дві-три здоровенні свині, від самого вигляду яких жвава фантазія спостерігача пробуджує образ божисто духмяної пікантної печені, й це не дивно; селянська хата з виписаною над дверима народною мудрістю; дві чешки, галичанки, слов’янки, лужичанки чи навіть і циганки в червоних чоботях та з чорними як ніч очима й таким же волоссям, уся чужинська аура яких викликає з пам’яті альтанкову повістину «Циганська княгиня», що її дія однак відбувається в Угорщині (втім це не так важливо),
