Прогулянка - Роберт Отто Вальзер
Якщо зараз хто-небудь скаже, ніби я безпардонний нахаба і деспот, а ще владолюбець, який валить, ніби сліпий, напролом, то я буду заперечувати, тобто наважуся стверджувати, що маю право вважати таку особу глибоко дезорієнтованою. Так сумирно і чуйно, як я, не ставився до свого читача ще жоден автор.
Ну, а тепер можна люб’язно подати вам палац із його покоями: я просто-таки повнюся тріумфом, бо ось цим напівзруйнованим шляхетським гніздом, цією вельможною посілістю, лицарською та маґнатською оселею, що саме виринає на моєму шляху, оточена старезним парком, дуже варто пишатися, творити з неї сенсації, пробуджувати заздрість, викликати подив і здобувати шану. Не один чутливий горопаха-літератор пожив би всмак із найвищим задоволенням у такому от собі замковому дворі поруч брами для в’їзду вельможних, гербами оздоблених екіпажів. Не один бідний, хоч і життєлюбний художник мріє про тимчасове перебування у казковій старовинній садибі. Не одне освічене, хоч і вбоге, як миша, міське дівча захоплено та платонічно марить про ставкові плеса, ґроти, склепінчасті покої, про всю цю розкіш і про себе — як в’ються навколо неї меткі слуги та шляхетні рицарі. На резиденції, що її тепер я розглядав, тобто на її мурі, можна було побачити й відчитати число 1709, й це, ясна річ, відчутно підсилило моє зацікавлення. З непідробним захватом дослідника старовини та природи я зазирнув до омріяного, старого, незвичайного саду, де в басейні з плюскітливим фонтаном відразу ж запримітив рідкісну рибину завдовжки з метр — самотнього сома. Так само я відкрив і в романтичному піднесенні констатував появу садового павільйона в мавританському чи арабському стилі, щедро і вміло розписаного блакитом, таємничим сріблом зірок, золотом, бронзою й поважною шляхетною чорнотою. Найтонша інтуїція відразу підказала мені припущення, що павільйон швидше за все було зведено року десь 1858-го; рознюхавши це, розгадавши і встановивши, я можу тепер за першої ж нагоди виголосити з цього приводу спеціальну доповідь у залі нашої ратуші — з гордо піднесеним чолом і впевненістю на лиці. Цю мою доповідь найімовірніше не забарилась би процитувати преса, що само собою не могло б не тішити; трапляється ж і таке, що преса про подібні речі не згадує жодним словом. Поки я придивлявся тому арабському чи перському павільйонові, на думку мені спало таке: «Як гарно тут, мабуть, уночі, коли все огортає непроникний морок, коли все накрути тихне, темне й німе, а ялиці ледь проступають із темряви, й опівнічний трепет хапає за серце самотнього мандрівника, і в павільйоні розсіює солодке жовтаве сяйво лампа, що її внесла красива, вишукано одягнута шляхетна пані, яка згодом, за підказкою свого рідкісного смаку й за велінням душевного пориву, сідає до фортепіано, що неодмінно мусить знайтися в нашому павільйоні, й починає награвати мелодії, а відтак — дозвольмо собі ще зухвалішу мрію — наспівувати їх своїм дивовижним чистим голосом. Як хотілося б це почути, щоб, наче уві сні, наповнитися щастям від нічної музики!»
Але до ночі було ще далеко, та й лицарське середньовіччя було далеко позаду, як і роки 1500-ті чи навіть і 1700-ті, тобто навколо був білий день, до того ж будній, і в ньому зграйка людей, що скупчилися довкруг незугарного й аж ніяк не лицарського, вульгарного й нахабного автомобіля — найогиднішого з усіх, які я коли-небудь бачив, і ця людська зграйка поламала хід моїх учених і романтичних спостережень, умить виштовхавши мене з поезії замків та замріяної минувшини так рішуче, що я мимохіть вигукнув: «Ось вони, грубощі неотесаних — заважати мені в осягненні найтонших матерій, у зануренні в найпотаємніші глибини. Я міг би обуритись, але краще лишатимусь лагідним і все по-шляхетному витерплю. Думки про колишню красу такі ж приємні, як і вибляклі картини вельможної й занепалої, втраченої величі; але з цієї причини ніяк не варто відвертатися від сьогодення й сучасників. Не варто думати, ніби маєш право гніватися на людей або інституції через їхню неуважність до твоїх історично-філософських настроїв і проникнень».
«Буря з громом, — вирішив я, крокуючи далі, — була б цілком до речі. Сподіваймося, що котрогось разу я потраплю в її красу». А вельмишановного й чорного, як воронове крило, собаку, що вилежувався впоперек дороги, я привітав цілою жартівливою тирадою: «Як бачу, неосвічений та невихований хлопче, і в голову тобі не прийшло б хоч трохи виявити поштивість, устати й подати для привітання свою чорнезну лапу — при тому, що як за моєю ходою, так і за манерами ти мав би розпізнати в мені чоловіка, що, довгих сім років проживши в одній зі світових метрополій, ні на хвилину, не кажучи про годину, тиждень чи місяць, не переставав обертатися винятково в добірному товаристві першокласних людей? Це в якій же школі тебе отак вивчили, дурню волохатий? Мовчиш? Не скажеш і слова у відповідь? Отак лежиш собі преспокійно, глипаєш на мене і навіть не ворухнешся, як той монумент? І не соромно?»
Насправді ж собацюра з його вірною пильністю, добрим гумором і погідним спокоєм, що його всіляко підкреслював, надзвичайно мені сподобався, й, оскільки позирав він на мене приязно, хоч напевно не розумів ані слова з моєї промови, я дозволив собі трохи його покартати — не всерйоз однак, а в цілком жартівливому стилі, тобто в жодному разі не маючи щодо нього злих намірів.
На вигляд парадно зодягнутого, елеґантно-пишного й зарозумілого пана, що йшов мені назустріч,
