Прогулянка - Роберт Отто Вальзер
Те, що я бачив, було водночас мале та вбоге, але й велике та значуще; водночас вабливе та скромне, водночас близьке і добре; водночас миле і тепле. Особливу втіху дарували мені дві хатинки, що стояли в сяйві сонця одна коло другої, наче поштиві сусідки. Втіха накочувала на втіху, і м’яке затишне повітря, пульсуючи вгору та вниз обіймами, тремтіло від ледве стримуваної насолоди. Один із тих ошатних будиночків був корчмою «У Ведмедя». Сам Ведмідь був намальований на вивісці і влучно, й кумедно. Каштанові дерева вкривали тінню зграбний будинок, що в ньому, певно, мешкали якісь добрі та приязні люди; їхній-бо дім не мав у собі, як декотрі будівлі, нітрохи зверхності, але весь випромінював довіру та відданість. Куди не глянь, простягалася густа й повновага розкіш саду і вигойдувався зелений щільний розгардіяш тонкого листя. Другий будинок, а радше будиночок, чепурний і низенький, нагадував по-дитячому зворушливий малюнок у книжці казок — такий був гарний і дивний. Світ навколо нього здавався абсолютно добрим і досконалим. Я вмить закохався в цю ніби намальовану невеличку будівлю по самі вуха і з небувалою радістю ввійшов би досередини, щоб там заселитися, звити собі гніздо й навіки осісти в чарівному притулку, почуваючись від цього найщасливішим з людей; проте якраз найкращі помешкання, на жаль, завжди вже комусь належать, а тому, хто шукає собі житла на свій претензійний смак, ведеться зазвичай зле, оскільки все, що лишається вільним, викликає хіба що огиду й жах. В омріяному будинку, напевно, жила якась самотня жіночка або старезна бабуся; я відчув це і зором, і нюхом. Якщо мені дозволено піти у своєму звіті далі, то скажу, що на будиночку виднілися настінні розписи, себто фрески, й були вони неймовірно витончені та веселі, зображуючи альпійський краєвид, в якому знов-таки привертав увагу будинок у верхньобернському стилі, звісно ж, намальований. Сам по собі розпис назвати майстерним радше не випадало. Наголошувати на його мистецькій цінності було б зухвальством. І все ж він здавався мені чудовим. Наївний і спрощений, він усе ж привів мене в захват; зрештою, мене приводить у захват будь-який найбездарніший твір малярства, тому що він, по-перше, все одно свідчить про запал і старанність автора й, по-друге, навіює думки про Голландію. Хіба музика, навіть найпримітивніша, не може здаватися прекрасною тому, хто любить сутність музики та щасливий її існуванням? Хіба перша-ліпша людська істота, зокрема найзліша та найнеприємніша, не заслуговує на любов з позицій людинолюбця? Краєвид, намальований усередині справжнього краєвиду, манірний і пікантний. Цього не заперечуватиме ніхто. Фактичного стану речей, що в тому будиночку мешкає певна старушенція, я з усією певністю не встановив, не зафіксував, цвяхами не прибив, тож і не зміг ніяк зареєструвати. Проте я сам себе дивую тим, що вдаюся до висловів на зразок «фактичний стан речей» там, де все таке м’яке, таке по-людському природне — ніби тривоги й передчуття материнського серця. Між іншим, будиночок був помальований у сіро-блакитне, при цьому віконниці були золотисто-зелені й тому здавалися всміхненими, а в чарівному садку надовкіл пахтіли найкращі квіти. Над садовою альтаною перехилявся з невідпорною ґраційністю трояндовий кущ, обсипаний прегарними ружами.
Позаяк я зовсім не хворий, а навпаки — цілком здоровий і бадьорий, чого собі не тільки бажаю, але й у чому нітрохи не сумніваюся, то, розмірено просуваючись далі, я дійшов до сільської цирульні, або ж перукарні, що з її приміщенням, як і з господарем, не маю найменших підстав увіходити у близький контакт: на мою думку, не існує ніякої, а тим більше пильної потреби стригтися, хоч як мило і приємно це виглядало б. Потім я пройшов попри шевську майстерню, яка нагадала мені про геніального, але нещасливого поета Ленца, що у стані духовного запаморочення й нервового розладу брався шити взуття й таки шив його. Тут же я мимохідь поглянув у бік відчиненого приміщення школи з її ошатним класом, де сувора вчителька саме проводила опитування і видавала якісь розпорядження. При цьому не можна не підкреслити, що в цю мить наш прогульник і сам зажадав стати дитиною, шкільним неслухом і розбишакою, щоб знову відвідувати уроки й діставати заслуженої хльости за всі негідні та капосні вчинки. І раз уже мова про шмагання, незайво буде докинути, що селюк, який, не вагаючись, нищить оздоби краєвиду разом із красою власної садиби, тобто саме в цю мить заради пустої дурнуватої грошви рубає в себе на обійсті старий високий горіх, заслужив собі на спину добрячих батогів. Проходячи попри зразково доглянутий сільський будинок, біля якого росло згадане могутньо-пишне дерево, я саме подумав про тілесне покарання для господаря. «Це маєстатичне дерево, — вигукнув я, — що так чудово захищає і прикрашає будинок, обіймаючи його і сповиваючи поважною та радісною домашністю, довірливою тутешністю. Таке дерево, скажу я вам, є божеством і святинею, тож тисячу батогів бездушному й підлому власникові, який наважився знищити все це небесне, коштовне, зелене листяне диво, тільки для того, щоб задовольнити найнікчемнішу на світі жагу — грошей. Таких бовдурів треба якнайдалі проганяти з громади. До Сибіру чи на Вогняну Землю таких безсоромних убивць краси! Дякувати Богу, є ще селяни, в яких і серце, й розум відкриті для любові й добра».
Що стосується дерева, жадоби, селянина, вивезення до Сибіру і хльости, що її той селянин, рубаючи дерево, начебто заслуговує, то я пішов дещо задалеко й мушу визнати: мною опанувала лють. Утім шанувальники дерев зрозуміють мій гнівний настрій і підтримають мене в так палко виявлених жалях. Щодо тисячі батогів, то я згоден узяти їх назад. Слово «бовдур» теж на моєму сумлінні. Я засуджую це брутальне слово і прошу в читача пробачення. А що дотепер я вже кілька разів мусив його просити, то зумів досягнути в цьому ввічливому процесі деякої вправності. Казати «бездушний і підлий власник» також було необов’язково. Подібних душевних збурень слід, хоч там як, уникати. Це зрозуміло. Відчуття болю за знищення прегарного високого старого дерева я залишаю в силі, як і свою гірку гримасу з цього приводу — й тут уже ніхто не змусить мене до перегляду. «Прогнати з громади» — дещо необережний вислів, а що стосується жадоби грошей, яку я означив нікчемною,
