Прогулянка - Роберт Отто Вальзер

замріяного, неповороткого, лінивого, заглибленого тільки в себе марнотратника днів, безвідповідального й пустого? Загадково й таємно проникають у нього всілякого роду ледь уловні прогулянкові думки, тож, уважно і чуйно ступаючи, він змушений тут і там спинитися й постояти, вслухаючись. Охоплений незвичайними враженнями та приголомшений чарівливою навалою духів, він відчуває щось таке, наче мав би зненацька запастися під землю, позаяк його засліпленим та ошалілим очам поета й мислителя відкрилася прірва. Голова ледь не відвалюється, а такі жваві зазвичай руки й ноги просто ціпеніють. Краєвид і люди, звуки й барви, постаті й лиця, хмари й сонячні промені миготять навколо нього, ніби примари, а він лише повторює: “Де я?” Земля і небо перетікають та зливаються в одне, творячи пронизану невиразним блиском туманну єдність; настає хаос, і гинуть усі порядки. Ошелешений чоловік з усіх сил намагається втриматися при здоровому глузді і, коли йому це вдається, довірливо прямує далі. Чи вважаєте ви цілком неможливим те, що на своєму терпеливому шляху я зустрічаю велетнів, маю честь лицезріти професорів, спілкуюся мимохідь із продавцями книжок та банківськими службовцями, розмовляю з майбутніми зірками-співачками та колишніми акторками, частуюсь обідом у вчених дам, блукаю лісами, відсилаю ризиковані листи й гостро конфліктую зі злостивим, ущипливим шевцем? Але ж усе це може трапитися насправді, тож я думаю, що воно таки трапилося. Людину, що прогулюється, завжди супроводить щось дивне, глибокодумне і фантастичне, тож був би він дурнем, якби не звертав уваги на ці прояви духу чи й узагалі відпихав їх від себе. Утім я й не роблю цього; навпаки — я з дорогою душею вітаю всі особливі та своєрідні видива, дружу і братаюся з ними, надаю тілесності їхнім розмитим обрисам, наділяю душею й формую. Так, як і вони зі свого боку збагачують та формують мою душу. Коротше кажучи, свій шматок хліба я заробляю думанням, ламанням голови, прониканням у суть, копирсанням у ній, осмисленням, оспівуванням, вишукуванням, вивченням і гулянням, гаруючи при цьому так само тяжко, як інші. Коли я навіть корчу найкумедніші свої гримаси, я все одно внутрішньо зібраний та сумлінний, і хоч можу здаватися хіба що замріяним диваком не від миру сього, насправді я солідний майстер свого фаху. І я сподіваюся, що вся оця щойно подана вам декларація моїх найщиріших прагнень зуміла вас переконати і повною мірою задовольнити».

Урядник сказав «добре», по чому додав: «Вашу заяву, що стосується призначення вам якнайнижчого ступеня оподаткування, ми вивчимо докладніше і негайно вишлемо вам повідомлення позитивного чи негативного змісту. За сформульований люб’язно правдивий звіт, як і за детальність та щирість ваших освідчень, оголошуємо вам подяку. Можете тим часом вийти і продовжувати вашу прогулянку».

Отримавши цей милостивий дозвіл, я поквапився геть і невдовзі був знову на волі. Мене всього охопило й повело за собою відчуття свободи. Після всіх цих пригод, що їх я переніс цілком мужньо, більш-менш переможно здолавши тяжкі перешкоди, я врешті підходжу до давненько вже оголошеного залізничного переїзду, де змушений певний час постояти, справно перечікуючи, поки дещо сповільнений потяг зволить якнайласкавіше повз мене увесь проїхати. Разом зі мною перед шлаґбаумом вичікувала групка чоловіків та жінок різного віку й характеру. Огрядна миловида обхідниця, завмерши, ніби статуя, пронизувала нас, так само завмерлих в очікуванні, допитливим поглядом. Потяг, який проїхав повз нас зі свистом, був повний військовиків. Солдати на службі в дорогої любої вітчизни, що визирали з вікон, а з іншого боку всяка цивільна людність привіталися навзаєм дружніми помахами так радісно й патріотично, що над усім запанував цілком благодатний настрій. Позаяк переїзд по цьому було відкрито, я та всі інші спокійно рушили далі, й цієї миті все навколишнє здалося мені в тисячі разів гарнішим, як дотепер. Прогулянка сповнювалася чимраз більшою красою. Тут, коло переїзду, означилося щось на зразок апогею чи серединного пункту, від якого все знову може піти на спад. Я вже передчував початок лагідного надвечір’я. В усьому запанувала солодка меланхолія — ніби тихий Бог у себе на високостях. «Тепер тут гарно, як у небі», — подумалося мені. Лагідний краєвид із поштиво-скромними луками, садками й будинками був як чарівлива до сліз прощальна пісня. Звідусіль долинали приглушені споконвічні скарги і страждання бідного люду. Велично і м’яко виринали легкими своїми обрисами духи в розкішних одежах, а мила окові шосейна дорога поперемінно відблискувала блакиттю, біллю та золотом. Зворушення й захват, ніби ангельські подоби, що сходять із неба, линули над фарбованими в золотисте й рожеве вбогими хатинами, ніжно й зусібіч пещеними в сонячному промінні. Любов і бідність, і сріблясто-золотий повів крокували рука в руку, ледь підносячись над землею. Мені здалося, наче хтось любий вимовив моє ім’я або поцілував мене й потішив. Бог Усевишній, наш милосердий Господь, вийшов на дорогу, щоб її прославити і зробити її красу небесною. Видива моїх фантазій змусили мене повірити, що сам Ісус Христос, зійшовши на землю, ходить тепер між добрих людей, мандрує чарівними околицями. Будівлі, садки і люди перетворилися на звуки, всі речі та предмети, здавалося, злилися в єдину душу, єдину ніжність. Усе пронизувала й огортала сріблястою вуаллю хмарина Душі. Світова Душа відкрилась — і всі страждання, й розчарування людські, все зло, все, що болить — усе зникає, щоб відтепер ніколи більше не з’являтися. Перед моїми очима постали давніші прогулянки. Але чудове видіння теперішньої миті затьмарило все інше. Майбутнє поблякло, а минуле розтануло. У палахкому і колихкому Тепер я й сам палав і квітнув. Здаля і зблизька проступало, виразно жестикулюючи, все велике і добре, сріблясто обсипало багатством і щастям, тож я всередині цього прекрасного краєвиду думав ні про що інше, як тільки про неї. Всі інші мої фантазії розвалювались і втрачали значення. Я мав перед собою всю щедру щільність землі, але приглядався лише до найдрібнішого, найскромнішого. Небо в любовному пориві здіймалось угору і знову схилялося донизу. Я став сутністю, що прогулюється всередині сутності; все зовнішнє зробилося сном, а дотепер зрозуміле — незбагненним. З поверхні я зісковзнув у казкову глибінь і тут-таки розпізнав у ній добро. Те, що ми розуміємо й любимо, розуміє й любить і нас. Я вже не був собою, я був кимось іншим, але саме тому я врешті був знову собою. Мені здавалося, що в солодкому світлі любові я можу збагнути чи мушу відчути, що тільки внутрішня людина існує по-справжньому. Мене пронизала думка: «Де б ми, бідні,