Імперіум - Крістіан Крахт
Авґуста Енґельгардта відпускають наступного дня після обіду; комісію з цивільного права з Данциґа не злякала далека дорога, в комісії — адвокат із ліцензією Ляйпцизького імперського суду, котрий отримав доступ до камери і кинув лише один побіжний погляд на ув'язненого та його забої, після чого у вухах мемельських охоронців пролунав звук його розлюченої громоподібної філіппіки: радійте, якщо до сьогоднішнього вечора ще будете на службі, а не в кайданах, вигнані й позбавлені права носити уніформу — та ще й не на шляху до казематів спеціально для вас облаштованого поліціянтського пекла (де б воно не було).
Цілковито розгублені жандарми у відділку розпачливо розсипаються навсібіч, різнокольорові документи та їхні копії літають у повітрі, той констебль, що на пляжі підставив Енґельгардтові ногу, якомога відданіше салютує адвокату, наче це сам Його Величність імператор власною персоною. Вони поспішають якнайшвидше звільнити Енґельгардта, потім члени комісії майже на руках виносять його з будівлі відділка під вигуки «Віват!», «Свобода!», «Геть насилля!».
На ринковій площі відбуваються збори жителів, їх п'ятдесят, ні, шістдесят, але здається, що навіть трохи більше, ніж є насправді, від одного до іншого передається звістка про знущання над громадянином, яка з кожною новою людиною трохи видозмінюється, перетворившись зрештою на історію про мандрівного католицького священика з Авіньйона, котрого місцева поліція піддала тортурам, та про підоспілого мемельського бургомістра, який у цей момент насправді перебував у Тільзиті, шукаючи управу і заміну вже просто нестерпній місцевій жандармерії.
Енґельгардта відправили потягом Прусської залізниці в купе першого класу, там його поклали на свіжі простирадла, підмостивши під голову дві подушки, а коли він відразливим жестом відмовився від склянки свіжого коров’ячого молока, що її турботливо простягнув лікар, котрий супроводжував його, Енґельгардтові подали апельсинового соку, а в цей час досить приємна та своєрідна, але вишукана фризька правозахисник (в накрохмаленій мантії, напнутій на її могутніх персах) потискала його слабку долоню. Від неї відгонить чимось кислуватим, майнула в Енґельгардта думка, а можливо, це душок від не прийнятої ним склянки молока, яка стоїть у кутку, на її опуклому склі взагалі нічого не відбивається. Мені чомусь здається, що він узагалі нікого у своєму житті не любив.
Берлін уже кілька тижнів важко відсапується у знемозі від зони високого тиску, яка, прийшовши з Османської імперії і пронісшись над Центральною Європою, розпросторилася над онімілим містом, чиї жителі в цій диктатурі спеки зграями атакують візки з морозивом, покривають голови зволоженими серветками, а до Зоологічного саду споряджають пожежні машини з брандспойтами поливати зі шлангів звірину, що реве від спраги і спеки.
Коли данцизький потяг із Енґельгардтом в’їжджає на Сілезький вокзал, виникає враження, наче в повітряну кульку штрикнули голкою: лопається спекотний набряк, зіштовхуються, нагромаджуючись одна на одну, хмари, нависають над містом і в одну мить виплескуються і ллються небувалі потоки води. Вона падає вниз каскадами, ллється в деяких місцях настільки рясно, що стає непроникними водяними стінами, які закривають фронтони будинків, зливаючись на розі воєдино, тут аж ніяк не допоможе парасолька з легкого мусліну; люди загортаються в чорні прогумовані накидки (каучук для їхнього покриття імпортується з пекельних рабських плантацій у Бельгійському Конґо) і крокують, нагадуючи гордовитих граків, назустріч різким потокам, що то б’ють збоку, то падають зверху, то наздоганяють ззаду. Все місто здається нескінченним будівельним майданчиком, ями заввишки з людський зріст, тепер заповнені брудною водою, заважають упорядкованому руху. На Александрплац продавці з Сибіру пропонують свої змокрілі дрібнички, також там продаються надзвичайно дешеві й виготовлені переважно з відходів та прілого борошна ковбаски, що одразу ж розпадаються під краплями дощу. Трамвай зі скреготом та іскрами суне повз порядних бюргерів, які, застрибнувши на підніжку, намагаються порятуватися від потужної зливи; усюди — увіткнуті в небо продовгуваті крани, з них витікає вода — так Енґельгардта зустрічає Берлін, врита в бранденбурзький пісок провінційна метрополія, що, загравшись, зображає із себе імперську столицю.
Довідавшись, що Сільвіо Ґезель, до котрого він збирався звернутися за порадою щодо вегетаріанської колонії, вільної від грошей, уже перебрався до Аргентини, Енґельгардт тікає від невеликої свити своїх визволителів серед людського виру Сілезького вокзалу, стрибає в конку та знімає пов'язки, що перекривають йому обличчя і позбавляють половини зору. Він знову може бачити, і дуже добре, навіть попри дощ. І його рішення вже остаточне: він скаже ад'ю цьому отруєному, вульгарному, жорстокому, спраглому до насолод і наскрізь прогнилому суспільству, яке тільки тим і займається, що нагромаджує непотрібні речі, вбиває тварин і руйнує людську душу; попрощається назавжди — ось що він зробить.
Через декілька зупинок, на Александрплац, він бачить якогось змоклого берлінця, що обперся на стіну будинку та зачаровано жує оті гидкі ковбаски. Усе убозтво цього народу написано на його обличчі. Змащена жиром байдужа безвідрадність, кричуща сива щітка його обкарнаного волосся, масні крихти ковбаски між грубими пальцями — одного дня саме так його і змалюють, цього німця. Енґельгардт, так само загіпнотизований, не відводячи погляду, дивиться на нього, поки конка пробирається крізь зливу. І здається, на одну лиш мить, що яскравий промінь поєднав цих обох, пророка і підданого.
V
У намаганні розповісти про минуле нашого нещасного героя ми спробуємо далі, подібно до гордовитого й витривалого морського
