Імперіум - Крістіан Крахт
Ага, ось, ось воно, комуніст, ідіот, відрубав Гелсі, збуджено зірвався з місця, вхопив капелюха зі столу і поспішив до виходу. Зрадник священної справи вегетаріанства, прокричав йому в спину Енґельгардт, а потім: перестарілий замолоду філістер! Але це Гелсі вже не почув, бо на головній вулиці Кернса, перефарбованій зливою в темно-сірий колір, зник у натовпі, то там, то сям кілька разів виринув із нього, аж поки його годі було розгледіти; від нього не залишилося нічого, крім розірваного клаптика паперу з десятьма-дванадцятьма назвами для пасти на хліб, обривки Енґельгардт кинув під стіл, звідки увечері (наш герой уже вирушив із Кернса) власник пансіону вимів їх та разом із пакунком священно-лікувальної землі, навмисно забутим Енґельгардтом у кімнаті, кинув у вогонь на кухні. З цього моменту, заприсягся собі наш любий друг, він харчуватиметься виключно кокосовими горіхами. А що ж обривки папірця, які в момент свого згоряння так нагадували чорні троянди, полум’яніючи по краях біло-жовтим вогнем? «Вегетаріанський делікатес» — було написано на рваних клаптиках, потім кілька перекреслених назв: «Veggies Might», «Yeastie» та «Beast-Free» і ще чітко і ясно двічі підкреслене та з численними кострубатими знаками оклику — слово «Vegemite».
Частина друга
VII
Поговорімо про кохання. Це було похмуре й дощове повернення. Протягом гнітючого тижня океан був свинцевим і сірим, лише перед самою Новою Померанією Енґельгардт побачив сяйво сподіваного сонця. Ще біля причалу в Гербертових Висотах його зустрів юний Макелі, котрий приплив із Кабакону човном, щоб у столиці дочекатися свого господаря.
Сумний і нещасний, Енґельгардт зійшов на берег. Повз нього до пароплава імперської пошти прокрокував огрядний чоловік, засмучений щонайменше так само глибоко (був це Гартмут Отто, безпардонний торговець птахами, що вже вкотре з тисячами проклять залишав Нову Померанію, en route до Землі Кайзера Вільгельма, бо його знову найпідступнішим чином надурили на вантажі пір'я райських птахів). Вони не помітили один одного.
Макелі розкрив над Енґельгардтом діряву парасольку, щоб захистити того від пекучого сонця, забрав у нього невелику дорожню валізу і деякий час мовчки йшов поруч, відчуваючи, що його господар страждає від надзвичайного душевного пригнічення. Міркуючи, як би він міг його розрадити, Макелі несамохіть згадав про молодого німця, який чекав на Енґельгардта в готелі «Князь Бісмарк». Не треба так сумувати, залопотів ламаною мовою Макелі, на нього ж чекає відвідувач із Німеччини. Що, гість? Так, молодий блондин (він, між іншим, не торкається ані м’яса, ані риби) сидить там уже більше тижня і чекає на повернення Енґельгардта з Австралії.
Так, Макелі, хлопчику, вигукнув Енґельгардт, торсаючи того за плечі, чого ж ти одразу про це не сказав! Гість! Яка прекрасна звістка! Енґельгардт кинув щасливо усміхненого Макелі, побіг вулицею, не минаючи калюж, оббіг Бенджаміновий фікус, укритий жовтогарячим цвітом, перестрибнув через кілька сходинок веранди готелю і, відсапуючись, постав перед молодим чоловіком, обличчя якого було густо всипане ластовинням; той і собі підскочив із софи, заправив за вухо пасмо світлого волосся, витер вологі долоні об штани і з широкою усмішкою відрекомендувався як Гайнріх Аукенс, вегетаріанець із Гельґоланду. Для нього це колосальна, справді колосальна честь нарешті стояти обличчям до обличчя з автором геніальної книжки «Безтурботне майбутнє». Він довго заощаджував, оплатив дорогу з власної кишені й приїхав, не повідомивши про себе листом, за це просить пробачення; уперше в житті він залишив Гельґоланд тоді, коли вирушив навчатися до Гамбурґа, ну а тепер він уже все одно тут і невимовно радий, що зможе вступити до ордену Сонця, якщо це досі можливо. Золотавий блондин Аукенс говорив без крапок і ком, а Енґельгардт відчував, що в його душі піднімаються, наче бульбашки в мінеральній воді, безмірна радість і задоволення від цієї так довго сподіваної зустрічі.
Озираючись назад, потрібно сказати, що це винятково позитивне перше враження Енґельгардта від гостя склалося під сильним впливом його, Енґельгардтового, почуття самотності, а також через те, що він зовсім недавно пережив розчарування від категоричного несприйняття своїх ідей тим янкі Гелсі; саме тому після vis-à-vis з Аукенсом миттєво впали його внутрішні міцно й ретельно зведені ще в дитинстві захисні стіни недовіри до решти людей. Незабаром Аукенс виявиться ще тим покидьком, тому за кілька тижнів він буде вже не з нами, а pushing up the daisies, як кажуть англосакси.
Наш друг поцікавився, як, власне, Аукенс дізнався про існування Кабакону. Ну, відповів той, із публікації нудиста Ріхарда Унґевіттера, придбаної в Гельґоланді. У цьому трактаті високо оцінено експеримент, проведений у південнотихоокеанській колонії, що був намаганням зруйнувати духовну скутість батьківщини та здійснити мужню (навіть якщо загалом і утопічну) спробу нового початку — під пальмами, подалі від чумної машинерії несамовито швидкого й позбавленого сенсу суспільства.
Енґельгардт, котрий не сподівався на таку велику приязнь з боку Унґевіттера (обоє через серйозні розбіжності в думках та взаємне нерозуміння обірвали листування, а з цим і стосунки), попрохав свого відвідувача забрати речі з готелю; вони вдвох вирушать до Кабакону, бо Аукенс став, так би мовити, першим членом ордену Сонця, так, так, він, Енґельгардт, одразу приймає його до ордену та, не зволікаючи, робить постійним членом, для нього спорудять хижку, і взагалі разом їм там буде просто прекрасно. Ах, а хіба, крім нього, більше немає інших членів, поцікавився Аукенс, у відповідь наш герой усміхнено сповістив: ще ні! Потрібно трохи потерпіти, ходити увесь час голим і харчуватися лише кокосовими горіхами — це невідхильна ідея, що спершу має укріпитися в цивілізованому світі. Енґельгардт записав на себе рахунок Аукенса в готелі, повів
