Імперіум - Крістіан Крахт
Отже, вступ нашого милого друга у володіння островом Кабакон виглядав по-різному залежно від того, з якої позиції розглядати цей сценарій та хто сам глядач. Це розщеплення реальності на фрагменти було загалом важливою рисою часу, в який відбувалася історія Енґельгардта. Модерн уже розпочався, поети раптом почали писати атомізованими рядками; пронизливу для нетренованого вуха атональну музику представили шокованій публіці, фіксували на носіях і відтворювали, не кажучи вже про кінематограф, який конгруентно часу зміг настільки опредметнити нашу реальність такою, як вона була, що, здавалося, можна було відтяти шмат теперішнього і законсервувати його у вигляді рухомих картинок для вічності поміж перфорованими краями целулоїдної стрічки.
Але все це Енґельгардта аж нітрохи не хвилювало, оскільки він уже був на шляху втечі не лише від усюдисущого світання модерну, а й узагалі від усього, що ми, агностики, називаємо прогресом, ну і ще — цивілізацією. Енґельгардт зробив свій вирішальний крок уперед цим берегом — а насправді це був крок назад у добірне варварство.
Першу хижку побудували подібно до тубільних. Тоді вперше з'явився й Макелі, юнак років тринадцяти, котрий несміливо, проте вперто десь у пообідній час пробрався крізь мангрові зарості, вийшов на цю театральну сцену з білого піску, став на Енґельгардтів бік і більше не захотів його полишати. Підійшли шість чоловіків і показали йому, як зв’язувати пальмове листя, щоб сплести дах і стіни. Вони принесли йому фрукти, і він утамував спрагу, йому дали пов’язку на стегна, і він роздягся, йому покрили стегна і зав’язали кінці вузлом під пупком; сонце палало на небесах у дикому шалі, й уже скоро його плечі вкрилися червоними опіками.
Макелі вельми вдало обрав місце, де поставити хижку, від берега в гущавину проклали просіку, на звільненому місці у болотистий ґрунт загнали кілька стовпів, попередньо місцині дали кілька годин підсохнути на сонці, прибравши стару деревину, а потім поз’єднували пальмові циновки, сплетені за цей час. Енґельгардт, чия сором’язливість, здавалося, у звичному світі робила його цілком непристосованим до життя, а в колі цих дикунів вивітрилася, наче відігнана потужним подихом свіжого бризу, заповзято брав участь у спільному плетінні. Час від часу він збігав берегом униз і зачерпував собі на плечі морської води для охолодження. А потім разом із ним почали бігати маленькі діти, голі, зі сміхом і вереском кидаючись поперед нього у хвилі, й Енґельгардт сміявся разом із ними.
У першу ніч він лежав на ложі з піску, що його власноруч накопав та наносив у свою хижку, насипавши на глинистий ґрунт, ще досі трохи вологий, та після кількох не надто приємних рухів і спроб зайняти зручне положення вирішив, що, мабуть, краще спатиме на якомусь підвищенні на кшталт ліжка чи настилі з волокна. Сам пісок був досить м’яким, але коли Енґельгардт намагався спати на боку, набивався у вухо. А коли після цього він лягав на спину, то було відчуття, що пісок неприємно шкрябає потилицю і довге розпущене волосся (через спеку й вологість зав’язка для волосся потрухлявіла і розпалася на маленькі шматочки). І ледве він заспокоївся — адже сьогоднішньої ночі навряд чи можна ще щось зробити, щоб його сон міг бути комфортнішим, а завтра буде видно, як облаштувати собі ліжко, — і з цією майже, як йому здавалося, буддійською байдужістю до дискомфорту, всміхаючись, поринув у дрімоту, як його помітили й атакували хмари москітів, наче відчувши покликання в тому, щоб третирувати його і вкривати його шкіру численними надзвичайно болючими укусами. Нещасний, він тривалий час безпорадно намагався бити їх у темряві, а потім підпалив одну з циновок із кокосового волокна, і дим від неї досить успішно вигнав комах із його оселі, проте змусив його безперестанку кашляти і проливати сльози з очей, які пекло пеком, — що він урешті заховав обличчя в неглибокій ямі в піску, з люттю перечікуючи, аж поки перші промені світанку не проникли через дірки в благих волокнистих стінах.
Наступного дня по обіді він згадав про протимоскітні сітки, привезені з Гербертових Висот, витяг їх із коробки і дуже обережно розвісив на стелі й стінах своєї плетеної хижки. Невелику діру, що з’явилася під час розвішування, він перехопив двома-трьома вправними стібками. Потім, щоб перевірити, ліг під сітку, всміхнувся думці про власну непохитність, бо ж будь-хто інший уже б задумався відправитися назад. Він надзвичайно боявся лихоманки і наполегливо переконував себе, що минулої ночі його не вкусила інфікована комаха, однак якщо таки вкусила, то це буде ціна, яку він мусить тут сплатити. У Франконії не так багато хвороб з такими жахливими симптомами, зате там страждають переважно на захворювання духу, внутрішню невиліковну гнилизну, чия руйнівна сила, наче ракова пухлина, пожирає душу.
Тут не зайве буде згадати, що жителі Кабакону поняття зеленого не мали про ту обставину, що маленький острів, на якому вони жили, скільки сягала людська пам’ять, раптом перестав належати їм, а перейшов у власність waitman’a, білої людини, яку вони на вимогу агента Боткіна люб’язно прийняли в себе, збудували їй хижу і принесли плодів. Та й у Енґельгардта спочатку не було намірів зображати надто суворого короля острова, та коли він одного дня в пізній пообідній час повернувся до свого житла з експедиції двома порослими лісом пагорбами, на нього чекала така сцена: на галявині хлопчина, спіймавши чорне, наче смола, порося, волік його за хвоста. До нього підійшов молодик, підняв важку дерев’яну палюгу і що є сили вгатив по голові вкритої щетиною істоти, яка одразу ж із жалібним виском упала мертвою. А після цього три чи чотири чорні жінки накинулися на тушку поросяти, камінним гостряком розрізали йому черево, випатрали нутрощі та вправно зняли шкуру з туші.
Енґельгардт, який,
