Щиголь - Донна Тартт

— Я знав, що в нього проблеми. Але не думав, що вони такі серйозні.

— Ну ти розумієш… — Платт утупився у келих, а потім одним ковтком перехилив його. — Це було задовго до того, як я з’явився на світ. Його стан змінився, коли він одружився з мамою, і протягом якогось часу він жив на пігулках, хоч моя бабуся ніколи цілком не довіряла йому після всіх цих подій.

— Після яких подій?

— Щодо нас, онуків, то ми з нею були в цілком добрих взаєминах, — поквапно сказав він. — Але ти не можеш собі уявити, яких проблем завдавав тато, коли був молодший… він розтратив купу грошей, суцільні скандали й напади, якісь проблеми з неповнолітніми дівчатами… потім він плакав і просив пробачення, але далі витворяв те саме… Бабуся завжди звинувачувала його за серцевий напад, який пережив дідусь, вони двоє сперечалися в дідусевому офісі — і бац! Хоч коли він приймав пігулки, то був сумирний, як ягня. Чудо, а не тато — ну, ти знаєш. Чудовий батько для своїх дітей.

— Він був приємним чоловіком. Коли я його знав.

— Так. — Платт стенув плечима. — Він міг бути таким. Коли він одружився з мамою, то протягом певного часу поводився дуже пристойно. Потім — я не знаю, що сталося. Він зробив кілька жахливо ідіотських інвестицій — це було першим знаком. Почав пізно вночі телефонувати знайомим і таке інше. Закрутив роман зі студенткою коледжу, яка проходила стажування в його офісі, — дівчиною з родини, яку мама знала. Це було жахливо.

Чомусь я був неймовірно розчулений, коли почув, як він називає місіс Барбур мамою.

— Я ніколи про це не знав, — сказав я.

Платт спохмурнів: безнадійний і сумирний вираз обличчя різко підкреслив його схожість з Енді.

— Ми самі навряд чи про це знали — ми, діти, — гірко зізнався він, дряпнувши скатертину великим пальцем. — Тато хворий — це все, що нам казали. Я був у школі-інтернаті, коли його поклали до лікарні, мені ніколи не дозволяли поговорити з ним телефоном, казали, він надто хворий, і багато тижнів я думав, що він помер, а від мене це намагаються приховати.

— Я пам’ятаю це все. Це жахливо.

— Що «все»?

— Ну, проблеми з нервами.

— Ну звісно, — мене вразив спалах гніву в його очах, — але звідки я мав знати, про що там ідеться — про нервове захворювання, про кінцеву стадію раку чи ще про якусь херню? «Енді такий вразливий… Енді краще залишатися в місті… Ми не думаємо, що інтернат піде Енді на користь…», усе, що я можу тут сказати: мама й тато в ту саму секунду, коли я навчився зав’язувати шнурки своїх черевиків, запхали мене до блядської кінно-спортивної школи, так званої школи імені принца Георга, цілком зачуханої, але ти зміцниш у ній свій характер, вона стане для тебе справжньою підготовкою до Ґротона, там навчаються справді маленькі діти, від семи років до тринадцяти. Якби ти тільки бачив ту брошуру, Вірджинія — країна полювання й усе таке, а проте там не було таких зелених пагорбів і вершників, як на картинках. Я впав у стайні й зламав плече, і ось лежу я в лазареті з видом на під’їзну дорогу і не бачу на ній жодного автомобіля. Жодна курва не приїхала мене навідати, навіть бабуся. До того ж мій лікар був пияк і вправив мені плече неправильно, я досі маю з ним проблеми. Я ненавиджу коней до цього паскудного дня.

— Одне слово, — несподівано змінив він тон, — вони зрештою висмикнули мене з тієї ідіотської школи й запхали в Ґротон на той час, коли справи з татом стали зовсім кепські і його відправили на лікування. Щось він там учворив у метро (точно ми не знаємо, що саме: тато розповідав одну версію, а копи — іншу), але, — він підняв брови з манірною, похмурою насмішкуватістю, — але тато потрапив до ферми для дурників. На два місяці. Ніякого пояса, ніяких шнурків, нічого гострого. Але його лікували там шоком, і це, схоже, подіяло, бо коли він звідти вийшов, то був зовсім новою людиною. Ти, мабуть, пам’ятаєш. «Батько року», можна сказати.

— І що сталося далі? — запитав я, згадавши про свою прикру зустріч із містером Барбуром на вулиці, але вирішив не розповідати про неї.

— Хто знає? Кілька років тому в нього знову почалися проблеми, і його знову поклали до лікарні.

— Які проблеми?

— О! — Платт шумно видихнув повітря, — Майже те саме, недоречні телефонні дзвінки, нервові зриви при людях і таке інше. Звичайно, з ним не було нічого поганого, він був цілком у нормі, усе почалося, коли стали дещо перебудовувати в будинку, а він заперечував проти тих перебудов, стукають молотки, скрегочуть пилки, величезні корпорації руйнують місто, усе це були, звичайно, його фантазії, але воно наростало, наче снігова лавина, і дійшло до того, що він уявив собі, ніби його переслідують, фотографують і постійно за ним шпигують. Він написав кілька божевільних листів людям, зокрема й клієнтам своєї фірми… наробив дурниць у своєму яхт-клубі… багато хто там наскаржився на нього, зокрема й кілька його старих друзів, і які можуть бути до них претензії?

У всякому разі, коли тато повернувся з лікарні цього другого разу, він уже ніколи не був таким, як раніше. Його відхилення були менш різкими, але він не міг зосередитись і дратувався весь час. Десь півроку тому він змінив лікарів, узяв на службі відпустку й поїхав у Мен — наш дядько Гаррі має там дім на невеликому острові, де ніхто не жив, крім доглядача, і мій тато сказав, що морське повітря буде йому дуже корисне. Усі ми по черзі їздили туди, щоб побути з ним… Енді був тоді в Бостоні, в Массачусетському технологічному інституті, останнє, чого він хотів, — це скласти компанію татові, але, на жаль, він перебував найближче до нього й тому мусив часто його навідувати.

— А вашого тата не послали, — я не хотів сказати «до ферми для дурників», — туди, де він був раніше?

— Хіба хтось міг примусити його? Це дуже непросто — послати когось силоміць до лікарні, а надто коли він не хоче визнати, що з ним щось не гаразд. А тато, звичайно, не хотів цього визнати, і, крім того, нам хотілося