Щиголь - Донна Тартт
Наступного дня замість іти до школи я дістав із-під ліжка наволочку, обмотав її клейкою стрічкою, поклав у коричневу сумку крамниці «Блумінгдейл», узяв таксі до спортивного магазину на Юніон-сквер, де, трохи поблукавши, купив собі дешевий похідний намет, а потім зловив таксі до Шістдесятої.
У космічному скляному офісі сховища я був єдиним клієнтом; і хоч я підготував легенду (великий любитель мандрувати; схиблена на порядку мати), чоловіка за приймальним столом, схоже, анітрохи не цікавило, звідки в мене ця велика сумка зі спортивними речами, з якої визирала етикетка на наметі. Нікого також не зацікавило й нікому не здалося незвичним, що я захотів заплатити за збереження на рік уперед готівкою — чи можна й за два роки? Чи так буде гаразд?
— Банкомат он там, — сказав мені пуерторіканець біля каси, показавши пальцем і не відриваючи погляду від свого сандвіча з яйцем і беконом.
«Отак усе легко?» — думав я, спускаючись у ліфті вниз.
— Запиши номер своєї комірки, — сказав мені хлопець біля реєстраційного прилавка, — і свій код також і тримай ці номери в надійному місці.
Але я вже запам’ятав обидва номери — я надивився досить фільмів про Джеймса Бонда й добре знав, як це робиться, — і, вийшовши на вулицю, відразу викинув папірець у смітник.
Вийшовши з того будинку, з його сейфового затишшя та застояного повітря, яке з рівномірним гудінням вихоплювалося з вентиляційних труб, я відчув себе вільним, нічим не обмеженим, і синє небо, й оглушливе сонце, й знайомий вранішній сморід вихлопних газів, і рев та плач автомобільних сигналів, здавалося, затягувалися авеню в більшу, досконалішу схему речей: перетворювалися на сонячне царство натовпу й щастя. Це вперше я опинився так близько від Саттон-плейс, відколи повернувся до Нью-Йорка, і це було наче поверненням у давній приємний сон, у щось спільне між теперішнім і минулим, у мережу хідників і навіть у ті самі давні тріщинки, через які я завжди перестрибував, коли біг додому, уявляючи себе в літаку, нахиляв крила («Підлітаю!») і на бриючому польоті наближався до свого дому — проминаючи ті самі місця, що й завжди, продуктову крамницю, грецький ресторан, винарню, усі забуті обличчя миготіли крізь мою свідомість, Сел, флористка, і місіс Батальїна з італійського ресторану, і Віньї, працівник хімчистки, зі стрічкою-метром навколо шиї стоїть навколішках і підколює спідницю моєї матері.
Я був лише за кілька кварталів від свого колишнього будинку. І дивлячись униз, у напрямку П’ятдесят сьомої вулиці, вздовж знайомої алеї, якою ковзали сонячні промені, золотими смугами віддзеркалюючись від вікон, я подумав: Золотце! Хосе!
З цією думкою я прискорив ходу. Був ранок: один із них або навіть обидва мусили бути на чергуванні. Я так і не надіслав їм поштівку з Веґаса, як обіцяв. Вони зрадіють, побачивши мене, обійматимуть і плескатимуть по спині, їм буде цікаво вислухати про все, що зі мною сталося, у тому числі про смерть мого батька. Вони запросять мене до своєї кімнати-складу, можливо, покличуть Гендерсона, менеджера, і розкажуть мені всі плітки про наш дім. Та коли я завернув за ріг вулиці, від реву клаксонів та гуркоту проїжджої частини, то вже з півдороги побачив, що мій колишній дім охоплений риштуваннями, а вікна обліплені офіційними повідомленнями.
Я зупинився, приголомшений. Потім — не вірячи своїм очам — підійшов ближче й завмер від жаху. Зникли двері в стилі арт-деко, а на місці прохолодного тьмяного холу з його полірованою підлогою, з його осяяними сонцем панелями зяяла глибока яма, наповнена гравієм та бетонними блоками, звідки робітники в касках вивозили тачки з каменюччям.
— Що тут відбувається? — запитав я брудного хлопця в будівельній касці на голові, що стояв збоку, згорбившись і винувато схилившись над кавою.
— А що ти не доганяєш?
— Я… — Відступивши назад і подивившись угору, я побачив, що йдеться не тільки про хол; вони розвалили зсередини весь будинок, тож можна було дивитися крізь нього наскрізь до самого внутрішнього двору; мозаїка на фасаді ще була не ушкоджена, але вікна запорошені й порожні, за ними зяяла порожнеча. — Я тут колись жив. Що відбувається?
— Власники продали дім! — прокричав він мені, щоб заглушити гуркіт відбійних молотків у холі. — Останні пожильці виселилися звідси кілька місяців тому.
— Але ж… — Я подивився на порожню коробку, потім зазирнув усередину на освітлений прожекторами розвалений дім — люди там кричали, дроти теліпалися. — Що вони там роблять?
— Шикарні квартирки. По п’ять мільйонів баксів, басейн на даху — ти можеш це уявити?
— О Боже!
— Атож, ти думав, цей дім буде під захистом, чи не так? Приємний старий будинок, учора довелося відбійним молотком довбати мармурові сходи в холі, ти їх пам’ятаєш? Справжня ганьба. Хотілося б винести їх звідси цілком. Ти більше ніде не побачиш такого досконалого мармуру, як оцей. А проте… — він стенув плечима, — таким воно є, наше місто Нью-Йорк.
Він щось закричав комусь нагорі, чоловікові, який опускав на мотузці відро з піском, а я пройшов далі, почуваючись хворим, під самим вікном нашої колишньої вітальні, або, радше, під його розваленою оболонкою, надто стривожений, щоб дивитися вгору. «З дороги, хлопче», — сказав мені Хосе, закидаючи мою валізу на верхню полицю своєї кімнати-складу. Деякі з мешканців, наприклад старий містер Леопольд, жили в цьому домі понад сімдесят років. Що з ним сталося? Що сталося із Золотцем, із Хосе? Або з Чінцією? Чінція, яка водночас прибирала в не менш як десятку домівок і в нашій оселі працювала не більш як кілька годин на тиждень; я ніколи не думав про Чінцію раніше, але все тут здавалося таким надійним, непорушним, здавалось, я завжди міг тут зупинитися, побачити людей, пов’язаних із громадською системою цього дому, привітатися з ними, довідатися від них, що тут відбувається. Людей, які знали мою матір. Знали мого батька.
І чим далі я йшов, тим більший смуток мене опановував, що я втратив іще одну стабільну й надійну пристань у світі, про яку завжди думав, що вона вже нікуди від мене не дінеться: знайомі обличчя, радісні привітання: hey manito![133] Бо я думав, що це останній наріжний камінь мого минулого, що він завжди лишиться там, де я його покинув. Як дивно було мені думати, що я ніколи не зможу подякувати Хосе й Золотцю за гроші, які вони мені подарували, а ще дивніше, що я ніколи не зможу розповісти їм про смерть батька, бо хто ще з
