Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Далі, навпроти місіс Осборн мешкав скромний французький шевальє, що викладав свою рідну мову в кількох сусідніх школах, а вечорами вигравав тремтливі старовинні гавоти й менуети на своїй захриплій скрипці. Коли цей чемний дідусь у напудреній перуці, який ніколи не пропускав недільної відправи в геммеремітській каплиці жіночого монастиря і який нічим — ні своєю ввічливістю і уважністю, ні поведінкою й манерами — не скидався на теперішніх своїх здичавілих, бородатих земляків, що проклинають зрадливий Альбіон і з-понад сигар косо позирають на нас біля англійського посольства в Парижі,— коли цей старий шевальє Де Пазурруж говорив про місіс Осборн, він спершу втягував у, ніс понюшку тютюну, тоді граційним рухом струшував з пальців крихти, що пристали до них, знов складав їх у пучку, підносив до уст і, поцілувавши, розводив з вигуком: «Ah, la divine créature!»/ Ох, божественна істота! (Франц.) /. Він кожному, казав і божився, що коли Емілія іде бромптонськими вуличками, під ногами в неї рясно розквітають квітки. Малого Джорджі він називав Купідоном і питався в нього, що робить його мама Венера, а враженій Бетті Фленніген казав, що воно одна з грацій і улюблена служниця Reine des Amours / Цариці кохання (франц.)/.
Можна було б навести й більше прикладів так легко здобутого визнання, про яке Емілія й не підозрювала. Хіба-містер Бінкі, лагідний, люб’язний вікарій з парафіяльної церкви, куди ходила родина Седлі, не відвідував раз-по раз удову? Він гойдав на колінах її хлопчика і пропонував учити його латини, що страшенно обурювало його-сестру, стару панну, яка була в нього за господиню. Ну, що ти в ній побачив, Бейлбі? — бувало казала вона. — Коли вона приходить до нас пити чай, то за цілий вечір не промовить жодного слова. Вона просто байдужа істота, я певна, тіло без душі, та й годі. Тільки її гарненьке личко вабить вас, чоловіків. Міс Граніті, що має п’ять тисяч річного прибутку, та ще й надію на майбутнє, куди жвавіша і, як на мій смак, в тисячу разів приємніша; вона б тобі, безперечно, здалася ангелом, якби була трохи вродливіша.
Можливо, що до певної міра міс Бінні мала слушність: гарне личко завжди викликає симпатію в серцях чоловіків, цих невиправних вітрогонів. Жінка може бути розумна й чиста, як M і нерва, а ми не помітимо її, якщо вона негарна. Яких тільки дурниць ми не вибачимо парі блискучих оченят! Яка нісенітниця, вимовлена рожевими устами й солодким голоском, не видасться приємною? Тому жінки, з властивим їм почуттям справедливості, й доводять, що коли жінка вродлива, то вона неодмінно дурна. Ох, жінки, жінки, скільки серед вас і негарних, і дурних! — Усе, що можна розповісти про життя нашої героїні,— найбуденніші речі. її історія не багата на дива, як ласкавий читач, безперечно, вже завважив, і якби вона вела щоденник протягом тих років, відколи народився син, у ньому б мало знайшлося подій, важливіших за кір, про який ми вже згадували на попередніх сторінках. Хоч ні, одного дня, на превеликий подив Емілії, щойно названий велебний містер Бінні попросив її змінити прізвище Осборн на його власне. Емілія почервоніла, залилася сльозами, тремтячим голосом подякувала за ласку, за увагу до неї і до її бідолашного хлопчика, але сказала, що ніколи, ніколи не зможе думати про когось іншого, крім… крім чоловіка, якого вона втратила.
Двадцять п’ятого квітня і вісімнадцятого червня — в день свого шлюбу і в день смерті чоловіка — вона зовсім не виходила зі своєї кімнати, присвячуючи ці дні (і ще хтозна-скільки самітних нічних роздумів, коли маленький син спав біля неї в колисці) пам’яті своєї втраченої пари. Протягом дня вона була діяльніша: вчила Джорджі читати, писати і трохи малювати, читала книжки, щоб потім розповідати йому звідти різні історії. В міру того як під впливом навколишньої природи в хлопця розплющувалися очі й прокидався розум, вона вчила його, наскільки їй дозволяли скромні можливості, пізнавати творця всесвіту. Щовечора й щоранку вона й він (у безмежній, зворушливій єдності, що, гадаю, розчулила б серце кожного, хто бачив або сам пережив таке) — разом молилися вітцеві небесному: мати вкладала в молитву всю свою душу, а дитина лебеділа за нею слова, які та вимовляла. Щоразу вони просили бога благословити любого татка, ніби він був живий і сидів з ними в кімнаті.
Багато годин забирало в неї вмивання й одягання юного джентльмена, прогулянки з ним уранці до сніданку і до того, як дідусь ішов «у справах», шиття найдивовижніших і найвигадливіших костюмів, для чого ощадлива вдова перекроювала кожен придатний клапоть зі свого одягу з часів заміжжя, бо сама місіс Осборн (на превеликий жаль її матері; що любила, особливо після втрати майна, гарно вбиратися) завжди носила чорну сукню і брилик з чорною стрічкою.
Решту дня вона віддавала батькам. Вона навіть навчилася грати в крібедж, щоб старий джентльмен не нудився в ті вечори, коли не йшов до клубу. Вона співала йому, як він хотів послухати її, і це було доброю прикметою, бо під музику він неодмінно засинав солодким сном. Вона переписувала йому численні меморіали, листи, проспекти і плани. Це її рукою були написані листи, якими старий Седлі повідомляв більшість колишніх своїх друзів, що він став агентом компанії Чорний діамант, безпопільне вугілля і ладен постачати своїм приятелям і громаді найкраще вугілля по стільки ж стільки шилінгів за челдрон / Міра ваги для вугілля, близько 1220 кілограмів/. Йому залишалося лише поставити під тими листами свій вигадливий підпис і заадресувати їх нерівним канцелярським почерком. Один із таких паперів послано майорові Доббіну в *** полк через містерів Кокса і Грінвуда; та майор був тоді у Мадрасі й не потребував вугілля? Але він упізнав руку, що писала той проспект. Господи милосердний,
