Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Родон-молодший уже скривив личко, щоб голосно заплакати, — і не дивно, бо дуже забився, — як батько сказав:-Ради бога, Роді, не збуди маму! — І малий, поважно, жалісливо глянувши на батька, закусив губи, стиснув кулачки і навіть не писнув. Родон потім розповідав про це в клубах, в офіцерській їдальні і всім у місті.
Їй-бо, сер, — казав він кожному, — який же в мене росте хлопчина, який молодець! Я мало не пробив стелі-його головою, їй-бо, а він навіть не заплакав, боявся збудити матір.
Іноді — раз або двічі на тиждень — та леді навідувалась до горішніх покоїв, де мешкав хлопчик. Приходила, ніби малюнок із «Журналу мод», що раптом ожив: лагідна усмішка, чудова нова сукня, елегантні рукавички й черевички, її прикрашали дивовижні шарфи, мережива й коштовності. Вона завжди мала новий капелюшок, оздоблений вічноживими квітками або розкішними страусовими перами, м’якенькими й легенькими, мов пелюстки магнолії. Вона поблажливо кивала хлопчикові, що відривався від обіду або від розфарбовування солдатиків на малюнках. Коли вона виходила, в кімнаті залишався дух троянди чи якийсь інший чарівний запах. В очах дитини вона була неземною істотою, вищою за батька… за весь світ, — їй можна було тільки поклонятися, захоплюватись нею здалеку, їхати з матір’ю в кареті здавалося йому священнодійством: він сидів і боявся навіть озватися, тільки не зводив погляду з розкішно вбраної принцеси навпроти себе.
Джентльмени на чудових баских конях під’їздили до екіпажа, сміялися й розмовляли з нею. Як блищали її очі, коли вона дивилася на них! Як вона жваво й граційно помахувала їм рукою, коли вони минали її’1 Хлопчика в таких випадках одягали в новий червоний костюмчик. Удома йому вистачало й старого, з рудої парусини.
Часом, коли матері не було і Доллі, покоївка, прибирала її ліжко, хлопчик заходив до материної спальні. Ця кімната здавалася йому казковою — таємничим царством розкошів і дивовиж. У шафі висіли всі ті чарівні сукні — рожеві, блакитні й різнобарвні. Ось оздоблена сріблом скринька з коштовностями, ось таємнича бронзова рука на туалетному столику, унизана сотнями блискучих каблучок. А он люстро. — диво з див, — у якому він міг побачити своє розгублене личко і віддзеркалення Доллі (химерно змінене, воно ніби пливло під стелею), яка підбивала й розгладжувала подушки на ліжку. Бідолашне, самітне, занедбане маля! Мама — святе слово на устах і в серці дітей, а цей хлопчик обожнював камінь! — Родон Кроулі, хоч який він був шахрай, мав у серці якісь почуття і все-таки ще здатен був любити дитину й жінку. До Родона-молодшого він відчував велику потаємну ніжність, що помітила й Ребека, хоч ніколи не згадувала про це чоловікові. Та ніжність не дратувала Ребеку— надто вона була добродушна, — а тільки збільшувала її зневагу до чоловіка. Родон сам трохи соромився своїх батьківських почуттів і приховував їх від дружини: лише наодинці з сином він давав їм волю.
Вранці він звичайно брав хлопчика з собою гуляти; вони заходили разом до стайні, а потім ішли в Парк. Юний лорд Саутдаун — такий щедрий, що міг віддати останнє, і понад усе любив купувати різноманітні дрібнички, щоб потім їх роздаровувати, — купив хлопчикові поні, не набагато більшого за пацюка, як казав сам дарувальник, і на цього вороного шотландського пігмея високий батько юного Родона задоволено садовив сина, а сам ішов Парком поряд з ним. Йому було приємно бачити свою колишню казарму й колишніх товаришів-гвардійців біля Найтсбріджа; він згадував своє парубоцьке життя й починав жалкувати, що воно минулося. Старі кавалеристи теж раді були зустрітися з колишнім своїм офіцером і попестити його сина.
Полковникові Кроулі було дуже приємно обідати в офіцерському клубі зі своїми колегами.
Я для неї не досить розумний, хай йому грець, я знаю! їй без мене не буде нудно.
І справді, дружина без нього не нудилася.
Ребека любила свого чоловіка. Вона завжди була добра до нього, і хоч би що він сказав чи зробив, ніколи не сердилась. Навіть не дуже виявляла йому свою зневагу: може, він їй саме тому й подобався, що був дурний. Родон був для неї старшим служником, метрдотелем, він виконував її доручення, беззастережно слухався її наказів, покірно катався з нею в колясці по Парку, відвозив її в оперу,)Сам розважався в клубі, поки йшла вистава, і приходив забирати її точно в належний час. Прикро, що Бекі така байдужа до сина, але він мирився й з цим.
Вона, бачите, така розумна, хай йому грець, — виправдувався Родон, — а я, бачите, невіглас, і взагалі…
Бо, як ми вже казали, не треба великого розуму, щоб вигравати в карти і в більярд, а на інші таланти Родон не претендував.
Коли в домі з’явилася компаньйонка, в нього набагато поменшало обов’язків.
Дружина навіть заохочувала Родона не обідати вдома, і він міг уже не супроводжувати її в театр.
Можеш не сидіти сьогодні вдома, тобі буде нудно, любий, — часто казала вона. — В мене зберуться кілька-людей, що лише дратуватимуть тебе. Я б їх не запрошувала, але ж ти знаєш, що я роблю так задля твого добра.
А тепер, як я маю вівчарку, тобі вже не треба за мене боятися.
«Вівчарка-компаньйонка! Бекі Шари має компаньйонку! Ну й сміховисько!» — думала собі місіс Кроулі. І ця думка дуже веселила її.
Одного ранку в неділю, коли Родон Кроулі, його син і попі гуляли, як звичайно, в Парку, вони зустріли давнього знайомого полковника, його товариша по службі, капрала Клінка, що приязно розмовляв з якимось старим джентльменом. Той тримав на руках хлопчика десь такого віку, як малий Родон. Хлопчик міцно вхопився за медаль на пам’ять про битву під Ватерлоо, що висіла на грудях у капрала, й
