Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Дякую, ваша честь — відповів Клінк: «Як ся маєш, Клінку?» — Цей юний джентльмен — ровесник вашому синові,— додав капрал.

Його батько теж воював під Ватерлоо, — сказав старий, що тримав на руках хлопчика. — Правда, Джорджі? — Так, — відповів той.

Він і хлопчина, що сидів на поні, пильно, з поважним виглядом вивчали один одного, як то буває між дітьми.

У піхоті,— сказав Клінк поблажливим тоном.

Він був капітаном *** полку, — не без гордощів додав старий джентльмен. — Капітан Джордж Осборн, сер. Може, ви його знали? Він загинув смертю хоробрих у битві з корсиканським тираном.

Полковник Кроулі почервонів.

Я знав його дуже добре, сер, — мовив він, — і його дружину, дуже милу жіночку, сер… Як вона поживає? — Це моя дочка, сер, — відповів старий джентльмен. Він опустив хлопчика на землю, дуже врочисто витяг-візитну картку і подав її полковникові. Той прочитав: «Містер Седлі, єдиний агент компанії «Чорний діамант, безпопільне вугілля». Вантажна пристань, Темз-стріт і котеджі Анна-Марія, Фулем-стріт».

Малий Джорджі підійшов ближче й почав роздивлятися на шотландського поні.

Хочеш покататися? — запитав із сідла Родон-молодший.

Хочу, — відповів Джорджі.

Полковник, що зацікавлено дивився на малого, підняв його й посадовив на поні позад сина.

Тримайся за нього, Джорджі,— сказав він, — обійми мого, сина „за стан… його звати Родоном.

Обидва хлопчики засміялися.

Сьогодні, мабуть, у нашому парку не знайдеться кращої пари, сер, — мовив добродушний капрал.

І полковник, капрал та старий Седлі з парасолькою в руці пішли поряд з дітьми.

Будемо сподіватися, що малий Джордж Осборн проїхав на поні з Найтсбріджа аж до Фулема — спинімося й ми в цій околиці і розпитаймо, як поживають наші друзі, яких ми там залишили. Як почуває себе місіс Емілія після ватерлооською струсу? Чи жива вона, чи здорова? Що сталося з майором Доббіном, бричку якого весь час видно було біля її дому? Чи є які новини від збирача податків з Боглі-Уолага? Про останнього нам відомо ось що.

Наш шановний приятель, товстун Джозеф Седлі, невдовзі після того, як йому пощастило врятуватися з Брюсселя, повернувсь до Індії. Може, скінчилася його відпустка, а може, він боявся зустрічі зі свідками своєї втечі з-під Ватерлоо.

Так чи так, але він приступив до своїх обов’язків у Бенгалії зразу після того, як Наполеона привезли на острів Святої Єлени, де Джоз і бачив колишнього імператора. Якби ви почули, що містер Седлі казав на борту корабля, то вирішили б, що він не вперше зустрічається і з корсиканцем і що цей цивільний чоловік добре дався взнаки французькому полководцеві під горою Сен-Жан. Він знав тисячі історій про славетні битви, знав, на яких позиціях стояв і яких втрат зазнав кожен полк. Він не відмагався, що й сам причетний до перемог, що був разом з армією і привозив депеші герцогу Веллінгтонові. Він змальовував усе, що герцог робив і казав кожної миті протягом того дня під Ватерлоо, з таким знанням почуттів і вчинків його вельможності, що було очевидне: він не розлучався цілий той день із переможцем, хоч його як цивільного й не згадано в опублікованих документах про битву. Мабуть, згодом він і сам повірив у це, принаймні якийсь час його розповіді викликали, величезну сенсацію в Калькутті, і він навіть дістав прізвисько «Седлі Ватерлооськнй», яке й носив до останніх днів свого перебування в Бенгалії.

Векселі, які Джоз видав, купуючи злощасних коней, він і його агенти безвідмовно оплатили. Він нікому жодним словом не згадував про угоду, і ніхто не знає напевне, що сталося з тими кіньми і як він спекався їх та Ісидора, свого служника-бельгійця; цього останнього бачили восени 1815 року, коли він продавав сивого коня, дуже схожого па того, що ним їхав Джоз.

Лондонські агенти Джоза отримали доручення виплачувати сто двадцять фунтів на рік його батькам у Фулемі. Це була основна підтримка для старого подружжя, бо справи, до яких містер Седлі брався після банкрутства, аж ніяк не могли поновити його зруйнованого добробуту. Він пробував торгувати вином, вугіллям, розповсюджував лотерейні квитки і т. д. і т. д. Тільки-но взявшись до чогось нового, він негайно розсилав проспекти друзям, замовляв нову мідну табличку на двері й гордовито заявляв, що поверне своє майно. Але старому, кволому, надломленому чоловікові не таланило. Один за одним його покидали друзі,— їм набридло купувати в нього дороге вугілля й погане вино, — і тільки його дружина ще уявляла, що він залагоджує якісь справи, коли вранці дибає в Сіті. Ввечері він поволі вертався назад і кінець дня, звичайно, просиджував у шинку, невеличкому місцевому клубі, де розводився про державні фінанси. Дивно було слухати, як він говорив про мільйони, ажіо, дисконт і про те, що роблять Ротшильд та брати Берінги. Він оперував такими великими сумами, що відвідувачі клубу (аптекар, грабар, підрядник-будівельник, псаломщик, що забігав туди крадькома, і наш знайомий містер Клеп) переймалися повагою до нього.

Колись я бачив кращі часи, — казав він кожному відвідувачеві.— Мій син тепер займає високу судову посаду в Ремганджі, в Бенгальській окрузі, сер, і отримує чотири тисячі рупій на місяць. Моя дочка могла б стати полковницею, якби захотіла. Я можу хоч завтра видати вексель на свого сина, старшого суддю, на дві тисячі фунтів, і Елікзандер тут таки викладе готівку на конторку, сер. Але Седлі завжди, були горді люди. І ви, і я, любий читачу, одного дня можемо опинитися в такому становищі: хіба мало наших друзів дійшло до цього? Вас може зрадити щастя, покинути снага, ваше місце на кону займуть кращі, молодші актори, життя потовче вас і викине розбитим на берег. Тоді знайомі при зустрічі поквапляться перейти на другий бік вулиці або ще гірше— поблажливо простягнуть два пальці й поспівчувають вам, і ви знатимете, що приятель за вашою спиною почне казати: «Бідолаха, яких дурниць він наробив і яких можливостей не використав!»-А все ж карета і три тисячі