Твори - Гі де Мопассан
Коли Шіко приїхав по відповідь, вона примусила довго себе вмовляти, оголосивши, що не згодна, а тим часом її гриз страх, що він не згодиться на п’ятдесят монет по сто су. Та що він настоював, вона нарешті заявила свої вимоги.
Шинкар підскочив з досади й відмовився.
Тоді, щоб його переконати, вона почала висловлювати догадки, скільки вона може ще прожити.
— Я, напевно, не проживу більш як п’ять-шість років. Тепер мені сімдесят три, а до того я ще й слаба. Якось увечері я була думала, що вже помираю. Так усе нутро й вивертало. Ледве до постелі дісталася.
Але Шіко не приставав на такі умови.
— Ну, ну, стара хитрухо, ви ще міцна, як церковіїий дзвін. Ви житимете щонайменш до ста років. Мене ви напевне поховаєте.
Цілий день минув у суперечці. Стара ніяк не піддавалась, і шинкар, зрештою, погодився дати п’ятдесят екю.
Другого дня вони підписали угоду. І тітка Маглуар узяла десять екю на могорич.
Минуло три роки. Тітка Маглуар була міцна, як граб. Вона нітрохи не постаріла, і Шіко був, у розпачі. Йому здавалося, що він цілу вічність платить їй ренту, що його обдурено, обікд>адено й зруйновано. Інколи він приїздив
од відати стару фермерку, як ходять у липні в поле подивитись, чи колос уже стиглий на жнива. Тітка Маглуар зустрічала його з бісиками в очах. Вона нібито раділа, що утнула йому таку штуку, і Шіко швидко залазив на свою бідку, бурмочучи крізь зуби:
— Ти таки не здихаєш, відьмо!
Він не знав, що робити. Йому кортіло задушити її. Він ненавидів її лютою, похмурою ненавистю обкраденого селянина.
І він пустився на хитрощі.
Якось він приїхав до тітки Маглуар, радісно потираючи руки, як і того разу, коли запропонував угоду.
Кілька хвилин пробалакавши, він сказав:
— Скажіть, тітко, чом ви ніколи не зайдете до нас пообідати, як проїздите Евпревілем. Люди вже гомонять, що ми посварились, і це мені дуже прикро. Самі знаєте, платити вам не доведеться. Почастую обідом, я не скупий. Як тільки забажається, так і приходьте, не соромлячись, це мені буде тільки приємно.
Тітці Маглуар не треба, було двічі повторювати, і через день, їдучи возом разом з наймитом Селестеном на базар, вона без церемоній поставила свого коня в стайню дядька Шіко й попросила обіцяний обід.
Шинкар зустрів її привітно, як шановного гостя, подав на стіл курча, кров’яну й ліверну ковбасу, баранину й капусту з салом. Але стара, здержлива ще з дитинства, майже нічого не їла, бо завжди споживала тільки трохи юшки та скоринку хліба, намазану маслом.
Розчарований Шіко стояв на своєму. Пила вона ще менше, а від кави рішуче відмовилась.
Він спитав:
— Але ж чарочку ви вип’єте?
— Гаразд. Я не від того.
Він крикнув на весь шинок:
— Розалі, принеси горілки, найкращої, найміцнішої. І служниця принесла високу пляшку, прикрашену паперовим виноградним листом.
Шіко налив дві чарки.
— Покуштуйте, тітко, це — знаменита річ.
Жінка почала пити потихеньку, маленькими ковтками, щоб довше посмакувати. Вона вицідила все до краплі й похвалила:
— Ну, ну, оце-то горілка!
Вона не договорила, як Шіко налив їй ще. Відмовлятись було вже пізно, вона смакувала другу чарку довго, як і першу.
Шинкар умовляв випити ще й по третій, та вона не погоджувалась.
Він наполягав:
— Та, чуєте, це ж як молоко, я п’ю по десять, дванадцять чарок, і без ніякої шкоди. Вона йде непомітно. Ні в шлунку, ні в голові не лишається, сказати б, тане в роті. Нема нічого кращого для здоров’я.
Старій дуже кортіло випити, і вона піддалась, але пів-чарки лишила.
Тоді Шіко в пориві Щедрості вигукнув:
— Ну раз вона вам подобається, то я дам вам барильце, щоб показати, який я вам приятель!
Стара не відмовилась і поїхала, трохи п’яненька.
Другого дня шинкар в’їхав у двір тітки Маглуар і витяг з повозки маленьке барильце з залізними обручами. Потім він захотів, щоб вона покуштувала й пересвідчилась, що це та сама горілка. І коли вони випили по три чарки, він сказав од’їжджаючи:
— І знаєте, як вона вийде, в мене є ще, ви не соромтесь, я не скупий. Що швидше вип’єте, то приємніше мені буде.
І виліз на свою біду.
Навідався він знову через чотири дні. Стара сиділа перед дверима, збираючись різати хліб до юшки.
Шіко підійшов, привітався, нахилився аж до обличчя тітки Маглуар, щоб відчути її віддих. Від неї тхнуло алкоголем. Тоді обличчя його проясніло.
— Ви ж почастуєте мене чарочкою? — сказав він.
І вони двічі чи тричі цокнулися.
А скоро пройшла поголоска, що тітка Маглуар пиячить на самоті. Її піднімали то в кухні, то в дворі, то на довколишніх шляхах і приносили додому, п’яну мов хлющ.
Шіко вже не їздив до неї, і коли йому говорили про селянку, він бурмотів з журливим виглядом:
— Це ж нещастя, в її літах мати таку звичку. Бо, бачите, як старий, то вже сил бракує. Коли б не сталося лиха!
І, справді, з нею сталося лихо. Тієї зими перед Різдвом вона п’яна упала в сніг і померла.
І дядько Шіко, що дістав у спадщину її ферму, казав:
— Ото дурна! Якби вона не пиячила, то прожила б іще років десять.
Парасолька
Камілові Удіно
Пані Орей була ощадлива. Вона добре знала, чого варте кожне су, і додержувалася цілої низки суворих правил нагромадження коштів. її служниці, напевно, дуже важко було увірвати собі з базару якусь дрібничку, а пан Орей лише на превелику силу здобував від неї кишенькові гроші. І хоч були вони бездітні й жили в достатку, а проте пані Орей тяжко страждала, розлучаючись з кожною монетою. Це в’ялило її серце, і щоразу, коли доводилося робити яку-небудь значну, дарма що потрібну, витрату, її всю ніч мучило безсоння.
Орей безперестану торочив своїй жінці:
— Не скупися, ми й так ніколи не проживаємо наших прибутків.
Вона ж відказувала:
— А раптом скоїться щось. Зайві гроші не завадять.
Ця невеличка, чистенька, моторна сорокалітня жінка зі
зморшкуватим лицем була завжди не в гуморі.
Її чоловік усе жалівся на злигодні, яких йому доводилося через неї зазнавати. Деякі з них надто були нестерпні, бо зачіпали його гонор.
Тільки з жінчиного примусу він служив далі начальником
