Твори - Гі де Мопассан

Та він відмовився:

— Ні, пані, я не можу. Кажіть мені, скільки ви правите.

Та… мені здається… що… Стривайте, пане, я ж не

хочу на вас наживатися… краще зробімо отак: я занесу свою парасольку до якого-небудь майстра, що обіпне її тарним цупким шовком, а вам принесу рахунок. Це вас улаштовує?

— Цілком, пані! Згода! Ось вам ордер у касу, де вам сплатять витрату.

І він простяг якогось папірця. Пані Орей схопила записку і, дякуючи директорові, вийшла з кімнати, кваплячись швидше вибратися геть, щоб той не міг ще часом передумати.

Тепер вона весело йшла вулицею, шукаючи добру майстерню парасольок. Зауваживши один такий солідний з вигляду заклад, вона ввійшла туди й сказала впевненим голосом:

— Обіпніть оцю парасольку найкращим шовком, який у вас тільки знайдеться. Ціна мене не обходить.

Зустріч

Едуардові Роду

Це був випадок, чистісінький випадок. Барон д’Етрай утомився, бувши весь час на ногах, а що всі княгинині апартаменти цього святкового вечора були відчинені, то він зайшов до спальні, що здавалася майже темною після яскраво освітлених салонів. Там не було ні душі.

Він шукав, де б задрімати, певний, що жінка його не захоче вертатись додому раніше як удосвіта. Ще ставши на порозі, побачив він широке блакитне, мальоване золотими квітами ліжко, яке стояло посеред просторої кімнати, ніби саркофаг, де поховано любов: княгиня була вже немолода. За ліжком велика світляна пляма справляла враження озера, що видщється крізь вікно. Це було дзеркало, величезне, таємниче, задраповане темною запоною, яка не раз уже над ним і підіймалася, і опускалася; дзеркало ніби поглядало на ліжко змовницьким оком. Здавалося, воно мало свої спомини, свої жалі, як ті замки, де блукають привиди, і на його рівній порожній поверхні ввижалися пишні лінії голого жіночого тіла та ніжні сплетення рук в обіймах.

Барон зупинився, усміхаючись, трохи зворушений, на порозі притулку кохання. Та раптом у дзеркалі щось майнуло, наче й справді з’явилися там чарівні фантоми. Чоловік і жінка, що сиділи на низенькій канапці в темному закутку, підвелися. Блискучі скло, відбиваючи їхні постаті, відобразило прощальний поцілунок.

Барон упізнав свою жінку та маркіза де Сервіньє. Він повернувся, вийшов, як людина сильна, що вміє панувати над собою, і залишився чекати ранку, щоб разом з баронесою рушити додому; та спати вже йому не хотілось.

Залишившись із дружиною сам на сам, він сказав:

— Пані, я бачив вас у кімнаті княгині де Рейн. Нема чого пояснювати більше. Я не люблю ні докорів, ні сварок, ні смішних ситуацій. Щоб того всього уникнути, ми мусимо розлучитись без галасу. Повірені улаштують ваше становище згідно з моїми розпорядженнями. Вам буде воля жити на свій смак, нарізно від мене, але попереджаю вас: ви маєте моє ім’я, а тому, коли виникне скандал, підуть якісь пересуди, я змушений буду вдатись до суворих заходів.

Вона хотіла щось на те відповісти, але він, не бажаючи нічого слухати, вклонився і пішов до себе.

Ця пригода скоріше здивувала й засмутила його, ніж зробила нещасним. Він палко кохав її в перші дні їхнього шлюбу. Та пристрасть поволі охолола, і тепер у нього раз у раз бували скороминущі захоплення — то в театрі, то серед світських дам, — хоча залишався й певний потяг до баронеси.

Вона була молоденька, від сили двадцяти чотирьох років, білява й худа, дуже худа. Паризька лялечка — тоненька, розбещена, елегантна, кокетлива, досить гостра на язик, більше чарівна, ніж вродлива. Він казав одверто своєму братові про неї: «Жінка моя принадна, зваблива, але… вона нічого по собі не лишає. Вона схожа на келих шампанського, де нема нічого, крім шумовиння. Допивши до дна, відчуваєш смак, але хочеться пити».

Він ходив по кімнаті туди й сюди, схвильований, думаючи про тисячу різних речей. Іноді його охоплювала лють і виникало дике бажання скрутити в’язи маркізові чи дати йому ляпаса в клубі. Та зараз же надходила думка, що це — поганий тон, що в такому разі сміялись би з нього, а не з другого і що в цих поривах більше ображеної гордості, ніж пораненого серця. Він ліг у постіль, але не міг заснути.

Через кілька днів у Парижі почули, що барон та баронеса д’Етрай розлучилися по-доброму, не припавши одне одному до душі. Ніхто нічого лихого не подумав, не було ні поговору, ні здивування.

Проте барон, щоб уникнути прикрих для себе зустрічей, мандрував цілий рік, потім прожив друге літо на теплих водах, восени полював, а на ту вже зиму повернувся до Парижа. Своєї жінки не бачив він ні разу. Про неї нічого поганого не говорили. Очевидно, вона дбала принаймні за пристойність. Йому лише цього треба було.

Знудившись, він подався знову в мандри, потім поїхав перебудовувати свій замок Вілебоск — на те пішло два роки, далі приймав у себе друзів — п’ятнадцять місяців; нарешті, стомлений від цих розваг, повернувся до свого окремого будинку на Лільській вулиці. На той час минуло якраз шість років, відколи він розлучився з дружиною.

Мав він тепер сорок п’ять років; волосся вже густо посивіло, виросло черевце, і на обличчі можна було бачити меланхолію, властиву людям, що були вродливі, зазнали на своєму віку кохання, але все те їм відпливає в минуле.

Через місяць після свого повернення в Париж він застудився, виходячи з клубу, і дістав кашель. Лікар звелів йому їхати в Ніццу до кінця зими.

Він вирушив туди якось у понеділок увечері, експресом.

Спізнившись, барон прибув на станцію, як поїзд уже от-от мав відійти, і сів на вільному місці в одному з купе. У глибині того купе влаштувалась вже якась постать, так закутана в хутра та покривала, аж не можна було зразу визначити, чи чоловік то, чи жінка. Це просто була довга купа одежі. Зрозумівши, що нічого про свого сусіда не дізнається, барон і собі почав лагодитися, на ніч, надів свою подорожню шапочку, вкрився ковдрою й заснув.

Прокинувся він аж удосвіта і зараз же поглянув на свого супутника. Той ні разу за ніч не поворухнувся і, здавалось, спав досі міцним сном.

Пан д’Етрай скористувався з цього, щоб зробити свій вранішній туалет, причесати волосся та бороду, вернути свіжість обличчю, яке так прикро міняється від сну, коли людина дійшла певного віку.

Великий поет сказав:

Коли ми молоді, нам ранок — пишне свято!

Коли ми мододі, то прокидаємося в чарівній радості, зі свіжою шкірою, ясними очима, лискучим від