Твори - Гі де Мопассан

А коли старіємось, то година пробудження — тяжка година. Очі мутні, щоки набряклі й розчервонілі, уста напухлі, поплутане волосся та скуйовджена борода — все це надає обличчю виразу старості, втоми, кінця.

Барон розчинив свій дорожній несесер, відсвіжив собі обличчя і почав чекати.

Поїзд свиснув, зупинився. Сусід поворухнувся. Безперечно, він уже не спав. Машина пішла далі. Скісний сонячний промінь заглянув до вагона і впав просто на баронового супутника. Той поворухнувся знову, кивнув кілька разів головою, як курча, що вилуплюється з яйця, і спокійно показав своє обличчя.

Це була молода білява жінка, свіжа, вродлива й повненька. Вона підвелась і сіла.

Вражений барон дивився на неї. Він сам не знав, чи вірити своїм очам. Ладен був заприсягтись, що це… що це його дружина, але… але зовсім не та, що була!.. Вона потовстішала, потовстішала так само, як і він, але. — на користь для себе!

Вона споглядала його байдуже і, здавалося, не пізнаючи, хто перед нею, а далі спокійно визволилась з-під убрань, у які була загорнена.

Вона мала в собі щось поважне, як жінка цілком упевнена в собі; знала добре, що від сну прокидається свіжа й прекрасна.

Барон втрачав розум.

Чи справді це його дружина? Чи інша якась особа, схожа на ту, як сестра? Не бачившись шість років, він міг і помилитись.

Вона позіхнула. Він пізнав її жест. Але сусідка знову повернулась до нього і глянула спокійним, байдужим, невиразним поглядом, а тоді відвела очі й стала дивитись у вікно.

Сам не свій, барон ладен був крізь землю провалитись. Він боязко, непомітно стежив за нею.

До лиха, це ж таки його жінка! Яка ще тут могла бути непевність? Хто інший у світі має такого носика? Тисяча споминів наплила на нього, споминів про пестощі, про дрібні таємниці її тіла, про родимку на стегні, а другу на спині навпроти першої. Скільки разів він їх цілував! Його охопило враз колишнє сп’яніння, він ніби відчув запах її тіла, пригадав усміх, з яким вона обвивала йому круг шиї свої руки, солодкі інтонації голосу, всі оті пустотливі любощі.

Та як же вона змінилася, покращала, це була вона й не вона. Тепер у ній було більше дозрілості, більше викінченості, більше жіночого! Вона сильніше вабила до себе, ніж перше, безмежно вабила й спокушала!

Отже, ця чужа жінка, незнайома, випадково зустрінута в вагоні, належала йому по закону. Досить було йому сказати: я хочу!

Колись він спав у неї в обіймах, жив, оточений її коханням. Тепер зустрів таку, аж ледве міг пізнати. Це була інша й та сама одночасно; інша, бо переродилася, сформувалась, виросла, відколи він її кинув; але й та сама, яку він мав, лише з трохи зміненими рухами, з рисами, що набрали більшої довершеності, а не з такою пустотливою усмішкою, з поважнішими жестами. Це були дві жіночі істоти в одній, знадливість невідомого і спокусливість пригадуваного. Це було щось чудне, дивне, безумно привабливе, немов любовна таємниця, солодка й загадкова. Це була його дружина в новому тілі, в новій плоті, якої ніколи ще не дотикались його уста.

І він подумав, що справді шість років зовсім переінакшують людину. Залишаються тільки загальні риси, з яких можна нас упізнати, та й вони інколи зникають.

Кров, волосся, шкіра — все оновлюється, все стає інше, нове. І коли довго не бачив людину, зустрінеш кінець кінцем зовсім не ту істоту, хоч і тим самим іменем вона називається.

Так само може перемінятись і серце, і думки, і за сорок років життя ми, завдяки тим повільним, ненастанним перетворенням, можемо бути чотири чи п’ять разів зовсім різними людьми.

Глибоко схвильований, думав він про це все. Раптом зринула згадка про той вечір, як він застав її в княгининій опочивальні. Та гніву тепер не відчував. Перед ним тепер була зовсім не тодішня худенька, маленька лялечка.

Що було йому чинити? Як заговорити до неї? Що сказати їй? Пізнала вона його чи ні?

Поїзд зупинився знову. Він підвівся, уклонивсь і промовив:

— Берто, чи вам нічого не треба? Я міг би вам принести…

Вона оглянула його з голови до ніг і відказала, без будь-якого здивування чи ніяковості, без злості, байдуже й просто.

— Ні, не треба нічого, спасибі.

Барон вийшов і прогулявся кілька разів по перону, щоб якось розважитись, отямитись після поразки. Що він мав зробити тепер? Сісти в інший вагон? Це схоже було б, ніби він утік. Взяти тон люб’язного послужливого кавалера? Скидалось би, наче він просить вибачення. Заговорити, як пан, володар? Ні, це було б надто брутально, та ft не мав він уже на те права.

Він повернувся й сів на своєму місці.

Вона також, поки його не було, швиденько опорядила свій туалет. Розляглася тепер зручно в кріслі, безстрасна та осяйна.

Барон повернувся до неї ft мовив:

— Люба Берто, чудний випадок звів нас після шести років розлуки, що сталася без гніву ft сварки; чого ж нам дивитися ворогами одне на одного? Ми тут зостались сам на сам? Тим гірше або тим краще. Я звідси не вийду. То чи не ліпше б нам було розмовляти, як… як… як… друзям, доки не скінчиться наша подорож?

Вона відповіла спокійно:

— Як хочете.

Тоді він урвав, не знаючи, що казати далі. Потім, набравшись сміливості, підійшов до неї, сів на ближчім кріслі і промовив галантно:

— Бачу, що треба до вас залицятись. Зрештою, це дуже приємно, бо ви чарівні. Не можете уявити собі, як ви багато виграли за ці шість літ. Мені не доводилось бачити жінки, котра б так зачарувала мене, як ви, коли оце щойно виглянули зі свого хутра. Справді, я не повірив би, що можна так змінитись.

А вона, не повертаючи голови, не дивлячись на нього, відказала:

— Про вас я того не скажу, бо ви дуже споганіли.

Він зніяковів, зашарівся, а потім з веселим усміхом

мовив:

— Ви жорстокі.

Баронеса повернулась до нього:

’— Чому? Я констатую. Ви ж не маєте наміру освідчитись мені в коханні, правда? Отже, вам зовсім байдуже, чи здаєтесь ви мені вродливі, чи ні. Проте бачу, що ця тема вас дратує. Поговорімо про щось інше. Що ви поробляли, відколи я вас не бачила?

Втрачаючи тяму, він пробурмотів:

— Я? Подорожував, полював… постарівся, як бачите. А ви?

Вона на те незмушено:

— Я дбала за пристойність, така ж була ваша воля.

Брутальне слово набігло йому на язик. Проте він стримався, а