Твори - Гі де Мопассан

— Ах ви ж поганцю! Начувайтесь!

Словом, ми якнайкраще заприятелювали.

Та якось я познайомився на вулиці з однією дівчиною. Вона служила в якійсь крамниці.

Ви знаєте, що воно — оті маленькі любовні пригоди в Парижі. Одного дня, ідучи на лекції, ви здибуєтеся з молодою особою, що походжає собі під руку з подругою перед початком роботи. Ви обмінюєтеся з нею поглядом і раптом здригаєтесь від якогось особливого почуття, що збуджують у нас декотрі жінки. Одна з найчарівніших у світі речей — ця раптова фізична симпатія, що виникає від єдиної зустрічі, ця легка ніжна спокуса, яка йде від істоти, створеної на те, щоб подобатись вам і кохатися з вами. Надовго те кохання чи ні—байдуже. Така вже вона на вдачу, щоб прихильно приймати потаємне ваше бажання. Відразу, тільки-но ви нагледіли це обличчя, ці уста, ці коси, цей усміх, вате поймає солодке, радісне замилування, і в серці прокидається ще невиразний ніжний потяг до незнайомої. Здається, ніби ви відповідаєте на її потаємний заклик, ніби ви знаєтеся з нею вже віддавна, бачили не раз, відгадуєте її думки.

Другого. дня, о тій самій годині, проходите знову тією вулицею і стрічаєте її знову. Ще дві зустрічі, і ви вже й заговорили. Починається легковажний роман, такий послідовний у своєму розвитку, як хвороба.

За три тижні я ввійшов з Еммою в той період, по якому закохані мають упасти в гріх. Воно б і раніше сталося, коли б я знав, де знайти для того притулок. Приятелька моя жила з батьками і з дивовижною впертістю не згоджувалась переступити поріг готелю. Я вже й так і сяк мізкував, якого б то прибрати способу, до яких хитрощів удатись. Нарешті зважився на відчайдушний вчинок — привести її до себе ввечері, об одинадцятій, нібито на чашку чаю. Пані Кергаран завжди лягала спати о десятій. Я міг тихенько, маючи ключа, пройти до своєї кімнати, не привернувши нічиєї уваги. За дві чи три години ми так само могли непомітно вийти.

Емма не зразу пристала на мої запросини, але таки прийняла їх.

Клопітний то випав для мене день! Я аж ніяк не був спокійний, боявся ускладнень, катастрофи, скандалу — жахливого, не чуваного. Настав вечір. Я вийшов із дому, заглянув до шиночка і випив там для сміливості дві чашки кави та чотири чи п'ять чарок вина. Пройшовся потім по бульвару Сен-Мішель. Пробило десяту, десяту з половиною. Повільною ходою попростував я на призначене для побачення місце. Вона чекала вже на мене. З милою грацією взяла мене під руку, і ми рушили до мого житла. Що ближче надходили ми, то більший неспокій зростав у моїй душі. Я думаю: «Коли б тільки пані Кергаран уже спала!»

Двічі чи тричі дорогою промовив я до Емми:

— Головне, треба якнайтихше пройти сходами.

Вона в сміх:

— Та як же ви боїтесь, щоб вас не почули!

— Ні, але я не хотів би розбудити тяжко хворого сусіда.

От і вулиця Сен-Пер. Мене поймає такий острах, як перед візитом до зубного лікаря. По всіх вікнах темно. Сплять, безперечно. Я легше зітхаю. Обережно, наче злодій, одмикаю двері. Впускаю свою подругу, зачиняю — і навшпиньки, з затаєним віддихом іду по сходах, присвічуючи восковими сірниками, щоб не спіткнулася моя супутниця.

Біля хазяйчиної кімнати серце в мене б’ється, як не вискочить. Третій поверх, четвертий, п’ятий, нарешті шостий. Ми у мене. Перемога!

Проте я не насмілювався розмовляти голосно і навіть скинув, щоб не шуміти, черевики. Чай, зготований на спиртівці, випили ми на краю комода. Потім я заповзявся до моєї гості дедалі невідступніше, дедалі сміливіше і почав знімати, ніби жартома, то те, то те з її одежі. Вона поступалась і пручалась разом, ніяковіючи, зашарівшись, віддаляючи неминучу й чарівну хвилину.

На ній не було вже нічого, крім короткої білої спіднички, аж раптом двері розчинились, і на порозі виросла пані Кергаран зі свічсою в руці, точнісінько в такому убранні, як Емма.

Я відскочив від любки велетенським стрибком і застиг на місці, приголомшений, дивлячись, як жінки оглядали одна одну. Що то буде, що то буде?

Господиня промовила так зневажливо, як я чув од неї вперше:

— Пане Кервелен, я не допущу, щоб у мене в домі бували повії.

Я промимрив:

— Дозвольте, пані Кергаран, це просто моя приятелька, вона зайшла до мене на чашку чаю.

Огрядна хазяйка моя на те:

— Щоб випити чашку чаю, не треба роздягатись до сорочки. Зараз же виведіть цю особу.

Бідолашна Ємма тяжко плакала, сховавши обличчя в спідничку. Спантеличений до краю, я не знав, на що зважитись. Господиня додала таким тоном, що ніяк було перечити:

— Поможіть мадемуазель одягтись і проведіть її до дверей зараз же.

Справді, нічого іншого мені не лишалось. Я підняв з підлоги сукню, що лежала там, як прорвана повітряна куля, надів її дівчині через голову і взявся з невимовними труднощами якось застібати й припасовувати її. Дівчина помагала мені, плачучи без упину, обезуміла з сорому, поспішаючи, плутаючись, не здатна знайти ні поворозок, ні петельок; а пані Кергаран стояла над нами зі свічкою в руці, сувора та непорушна, як невблаганний суддя.

Ємма хапалася божевільно, абияк накидала, зашпилювала й застібала на собі убрання, гнана шаленим бажанням утекти; не зав’язавши навіть черевиків, проскочила вона біля хазяйки і подалася сходами вниз. Я, в пантофлях, метнувся за нею, кричачи навздогін:

— Мадемуазель! Стривайте, мадемуазель!

Я почував, що конче мусив би їй щось сказати, але нічого, ну от нічого не наверталось на язик. Наздогнав її аж унизу, біля надвірних дверей, хотів ухопити за руку, — та вона вирвалась, прошепотівши знервовано:

— Облиште мене… Не чіпайте… — І вибігла, зачинивши за собою двері.

Я вернувся. Пані Кергаран стояла на другому поверсі, на площадці, і я піднімався вгору поволі, готовий до всього і всього сподіваючись.

Двері до хазяйчиної кімнати були відчинені, і вона суворим тоном сказала мені зайти:

— Я маю з вами поговорити, пане Кервелен.

Похнюпившись, я увійшов слідом за нею. Вона поставила свічку на. камін, а тоді мовила, склавши руки на могутніх грудях, ледь прикритих тонкою нічною кофтиною:

— Так ось як ви, папе Кервелене! Ви маєте мій дім за дім розпусти!

Я тим часом скорився:

— Та ні, пані Кергаран. Не