Твори - Гі де Мопассан

Коли їй здалося, що вже все готове, вона вкинула в огонь в’язку соломи і, як тільки та розгорілась, розкидала її по кухні, потім вибігла й стала дивитись.

Миттю страшне сяйво освітило всю середину хати, і зразу там запалахкотіло велетенське багаття, — його полум’я било крізь вузьке вікно й падало сліпучим відблиском на сніг.

І тут з горища вирвався голосний крик, людське волання й зойки, розпачливі вигуки болю й жаху. Далі стеля впала, полум’я шугнуло на горище, охопило солому на даху й величезним смолоскипом піднялося в небо; палала вся хата.

Потім нічого не стало чути, тільки лопотіло полум’я,

тріщали стіни й падали сволоки. Раптом дах завалився, й од сліпучої снасті оселі посеред хмари диму знявся великий стовп іскор.

Освітлені вогнем, білі поля вибшіскували, немов срібна, забарвлена в червоне скатертина.

Здаля задзвонив дзвін.

Стара Соваж, озброєна все тією самою рушницею сина, стояла перед спаленою оселею, боячись, щоб хто з солдатів не врятувався.

Побачивши, що все скінчено, вона вкинула свою зброю в жар. Пролунав вибух.

Звідусіль бігли люди — селяни й пруссаки.

Стара сиділа на пеньку, спокійна й задоволена.

Німецький офіцер, що говорив по-французькому, немов француз, запитав її:

— Де ваші постояльці?

Вона простягла кощаву руку до червоного пожарища й відповіла з притиском:

— Отам!

Всі збились докупи навколо неї. Пруссак запитав:

— З чого сталась пожежа?

— Я підпалила, — промовила вона.

їй не повірили, подумали, що вона збожеволіла з горя. Тоді вона розповіла слухачам усе, як було, з початку до кінця, від похоронної і до останнього зойку людей, що згоріли разом з її хатою. Розповіла все, що почувала, все, що робила.

Потім вона вийняла з кишені два папірці і, надівши окуляри, щоб роздивитися їх при останніх відблисках вогню, промовила, показуючи на один з них:

— Оцей про смерть мого Віктора.

А показуючи другого, пояснила, хитнувши головою в бік червоної руїни:

— А це їхні імена, щоб написати до них додому.

Вона спокійно простягла білі аркушики офіцерові, що

тримав її за плечі, й додала:

— Напишіть, як це сталось, і скажіть їхнім батькам, що зробила це я, Віктуара Сімон, на прізвисько Соваж. Не забудьте!

Офіцер вигукнув німецькою мовою команду. Стару схопили й поставили біля теплих іще стін її оселі. Потім дванадцять чоловік швидко вишикувались проти неї, на віддалі двадцяти метрів.

Вона не ворухнулась. Вона зрозуміла, вона чекала.

Пролунала команда, й одразу гримнув залп, потім одиноко покотився запізнілий постріл.

Стара не впала. Вона присіла, немовби їй підкосило ноги.

Прусський офіцер підійшов до неї. Її майже перебило навпіл; в стиснутому кулаці вона тримала залитого кров’ю листа.

Мій друг Серваль додав:

— Отож, щоб помститися, німці зруйнували тоді замок у моєму маєтку.

А я думав про матерів чотирьох славних хлопців, спалених отут, і про жорстоке геройство іншої матері, розстріляної біля цих стін.

І я підняв маленький камінчик, ще чорний од вогню.

Господиня

Докторові Барадюку

— Я жив тоді,— почав Жорж Кервелен, — на вулиці Сен-Пер, у мебльованих кімнатах. Коли батьки мої вирішили, що я маю вивчати право в Парижі, то кінця-краю не було їхнім нарадам, як мене там улаштувати. Наперед було ухвалено висилати мені по дві з половиною тисячі франків на рік, але мою матір охопив страх, і вона сказала батькові:

— Коли він не знати як витрачатиме всі свої гроші, а не їстиме як треба, то це відіб’ється на його здоров’ї. Ці молоді на все здатні.

Намислили вони тоді підшукати для мене квартиру на всьому готовому, квартиру скромну й вигідну, і виплачувати просто господареві щомісячно належну суму.

Досі я ні разу не виїздив із Кемпера. Мені жадалося всього, чого жадається в такому віці, я мав велике бажання жити весело й розмаїто.

Сусіди нарадили звернутися до землячки, пані Кергаран: вона брала до себе пансіонерів. Батько написав листа до цієї поважної особи вона відповіла, — і от якогось вечора я зі своїм чемоданом прибув до йеї.

Пані Кергаран мала років, може, з сорок. Була вона огрядна, дуже огрядна, говорила таким голосом, як капітан на муштрі, і всі питання розв’язувала коротко й остаточно. Оселя її була вузька, так що тільки одне вікно виходило з кожного поверху на вулицю, і нагадувала ніби сходи з вікон чи, ще краще, причілок будинку із сендвічів поміж двома такими самими.

Хазяйка з наймичкою жила на другому поверсі; на третьому була кухня й їдальня; чотири пансіонери, бретонці, мешкали на четвертому Г п’ятому; дві кімнати шостого були мої.

Чорні сходи, покручені* як штопор, вели до цих двох мансард. Щодня, не спиняючись, пані Кергаран снувала по цій спіралі, заклопотана, в своєму, схожому на стос шухлядок, житлі незгірше за капітана на кораблі. Десять разів поспіль забігала вона до кожної кімнати, до всього додивлялась, з усякого приводу кричала на всі заставки, стежила, чи добре заслані ліжка, чи як слід вичищено одяг, чи не треба кому чого. Словом, дбала за пожильців, як мати, ще краще за матір.

Незабаром познайомився я з чотирма своїми сусідами. Два з них вивчали медицину, два студіювали право, та всі корилися деспотичній господині. Вони боялися її, як мародер боїться військового обходу.

Щодо мене, то я зразу відчув потяг до незалежності, бо маю з природи нахил до бунтарства. Пані Кергаран призначила всім вертатись не пізніше як опівночі, а я заявив, що приходитиму, коли мені схочеться. Почувши це, вона підвела на мене свої ясні очі, подивилась кілька хвилин, а тоді:

— Це неподобство. Я не можу дозволити будити Аннету серед ночі. Нема вам чого робити в місті після дванадцятої.

Та я наполягав:

— По закону, пані, ви повинні відчиняти мені, коли тільки прийду. Не впустите — я доведу про це поліції й переночую на ваш кошт в готелі, бо так стоїть у законі. Отже, ви повинні вибирати: відчиняти мені чи попрощатися зі мною. Так або сяк. Поміркуйте про це.

Викладаючи свої умови, я сміявся їй просто в вічі. Вона спочатку остовпіла з подиву, а потім попробувала дійти якоїсь угоди, але я не подався ні на йоту. Домовились кінець кінцем, що я матиму окремого ключа, тільки так, щоб ані душа про це не знала.

Така енергія вельми корисно вплинула на господиню: від того дня вона виявляла до мене особливу прихильність: дбала про найменші дрібниці, піклувалася за щонайбільшу вигоду і часом навіть допускалася несподіваної, хоча й зовсім не неприємної для мене ніжності. Інколи,