Волинь - Улас Олексійович Самчук

Але дядько не так думає. Він цікавий, що це за мандрівник такий з торбиною на плечах та палицею в руках. Порівнявшись з ним, притримує конята.

— Дзіньдобри! А куди, хлопче? — питає високим викриком.

— До Дерманя, — просто відповідає Володько.

— Ого! То ж то буде далеко! То ж то десь онтуди… Аж за Мости. А ти ж звідки?

Володько відповідає одним словом. Дядько цікавиться далі і довідується про все. Він дивується, що батько пустив такого хлопця в дорогу.

— Онтам он, коло мостів, знов чоловіка вбили. Теж часи настали. Просто вбивають, та й годі.

— Мене не вб'ють, — каже Володько. Дядько галасає на цілу губу. Володько йде при возі. Нарешті дядько спохватився.

— Пробачай, — каже він. — Нема на чому сісти, але, як хоч, примостись отам на лютрині. Все-таки трохи під'їдемо. Я тут недалеко, верстов дві. З Гісерни.

Володько сів спиною до дядька і звісив ноги назад. Приїхали до Гісерни. Дядько лишився, а Володько посмаляв далі. В полудень досягає Зеленого Дуба. Це половина дороги. Відпочив і підживився. Тут починається справжня Волинь. Там з-саду за лісом ще Поділля. Інші люди, інші краєвиди. Спереду Волинь. Сувора, тінна, стара земля. Люди більше похмурі, менше говіркі, але дебеліші, рівніші й охайніші. Села кращі почнуться. Ось тільки минуться піски, почнуться хмельниці, плантації цукрових буряків. Більше критих залізом хат, менше соломи.

Володько чує цю землю, бачить її красу, її радість і горе. Він наближається до того місця на землі, де вперше побачив світло сонця та відчув першу радість життя. Зате ціле його єство повне вдячності до цього клаптя великої своєї батьківщини.

Довга, тяжка дорога. Надвечір ноги відмовляються йти.

Торбина стала значно тяжчою. Кілька разів відпочивав і аж поночі опинився на дерманських полях. Але ноги мов дубові. На щастя, вітер зірвався і попихає його в спину. Через темноту збився з дороги і замість на Запороже попав десь на Тихонці. Довго лазив по чужих городах і дражнив собак. Нарешті натрапив на якусь хату, де ще світилося. Там, мабуть, були гості. Щось пили, їли, гомоніли. Володько застукав у вікно. В темних дверях сіней з'являється дядько.

— Ти, стало бути, як? На хрестини? — питає дядько, не бачучи Володька. Він хитається і тупцяє, ніби стоїть на гарячому. Володько починає вияснювати, чого бажає. Голос його за довгу дорогу ослаб, і дядько довго не може розібрати, чого той хоче.

— Ага! — нарешті зрозумів дядько. — Так ти, стало бути, зі скубентів? Ти, значить, вобче, так сказати, до нашої семинарії в образованіє йдеш. Правильно! Харашо! А може, чарку горілки? Хаарошая! Первий у нас самогон. Послєдня новость сезона. Панімаєш? — і він сплюнув через поріг. — Таки ні? Ну так, Гануню! — гукнув він до хати. — Покажи йому навпрошки, щоб махнув отак через займиська та під гору. Там буде видно. А ти ж, пробач, чий будеш? Яка твоя личность і фамилія? Ооо! Матвіїв! Отого, що у Тилявку вибрався? Почому не знать! Знаю! Так ти сам його накоренок? Це тобі от і на… А я думав, яка очмана по вечорах шляється. А то аж із Тилявки. Га-нуууню! — підняв він голос. — А покажи йому, та виведи. Це ж Матвіїв. Він до Єлисея Гуци прошкує, просто з Тилявки п'ятдесят, диви, верстов учухрав.

Гануня нарешті з'явилася. Провела Володька над долину і показала куди йти. До дядька свого прибув Володько аж пізно вночі. Ледве достукався, не хотів їсти, скинув зі себе верхню одіж і, зовсім знесилений, ліг на тапчані спати.

Рано на другий день Володько прокинувся, а вставати не хочеться. Ноги його попухли. Лежить, протягається, вслухується до болю в них. День ясніший від вчорашнього. За вікном вітер похитує гіллям горіха і шкрябає ним о бляшану стріху.

Після встає, снідає, оповідає останні новини з Тилявки. По сніданку рішає відвідати школу.

Виходить через затильні двері на садок. Сливи обсипані синіми соковитими овочами. Яблуні ледь втримують свій тягар. По листі розлита холодна роса осені.

Володько йде вниз через Мотрин садок та Ляшове займисько. Старі, косаті берези ряботять жовтавістю і час від часу з них зсипається кілька золотих лусочок. Сходить вниз, іде берегами до монастиря. Під монастирем ставок з острівцем посередині. На острівці та навколо ставка старі осокори. З їх листя капає роса і по гладенькій, чистій поверхні ставка викреслює рухливі кола, що швидко збільшуються, взаємно перетинаються, добігають до берега і там никнуть. У воді відбивається синє небо з ковтунястими хмарами. З осокорів спадає лист, падає на хмарини і, здається, разом з ним пливе під берег.

Володько йде далі. Ось подвір'я школи. Кілька великих дверей. Коли б Володько знав, у котрі з них входиться, то він одразу б увійшов. А то став і вагається. Острах його бере. Він ще ж ніколи не входив у такі великі двері. Хто зна, що там за люди за ними. В кожному разі не такі, щоб Володько почувався перед ними гаразд. Він приготовив своє «свідєтєльство» і шапку зняв. Ну, Володьку! Сміливо вперед! Добре. Він одважився, виходить по кам'яних сходах, відчиняє великі, білі з мідною клямкою двері і входить у коридор.

Школа вже почалася. Тільки що скінчилася перерва, по класах гудуть школярі. Коридором біжать до класів учителі. Коло вікна стоїть священик і розмовляє з молодим кучерявим у галіфе панком. Священика Володько знає. Це ж дерманський батюшка. У нього на устах вічно насмішкувата міна. Здається, він не розмовляє, а кпить. Володькові не хочеться самому підходити до батюшки, але той помітив його.

— А тєбє чево? — питає Володька. Володько ніяковіє, цілує батюшку в руку, подає своє свідоцтво і каже:

— Я, батюшка, хотів би записатися до школи. Нашу школу я вже скінчив, і ось тут свідоцтво.

І батюшка, і той другий у галіфе розглядають свідоцтво. Володько стоїть, мов на шпильках. Йому здається, що саме тепер важиться його доля. Батюшка перечитав і каже:

— Так, так. А ти чей? Володько сказав.

— Ааа, его тот Матвей, што в Тилявку виєхал? Знаю. Ну, а как? Єсть там у нас какоє мєсто? — звертається до кучерявого панка.

Той хитає головою. Володько запирає дихання.

— Нєт мєст. По трі на партах сідят, — заявляє панюк.

— Господін учітель, — просить Володько. — Я так далеко йшов. Ми