Волинь - Улас Олексійович Самчук
— Ну, почему ні. Золота гора, господін панич, — відповідає Мошко. — Гольд значить золото. Берг — гора, — додає для більшої ясності.
Панич сміється, Володько також всміхається. Небо і цвітуча черешня дивляться на них ясними очима. Подихає вітерець. Кілька наївних білих пелюсточків зривається десь там і сиплеться просто на лавицю, на голови й куди попало. Але ніхто їм не перешкоджає.
Панич заявляє, що він сьогодні не буде питати хлоиців. Він краще їм щось прочитає. Ось у нього невеличка книжечка. Це «Малий Кобзар». А написав його Тарас Шевченко. Чи знають вони, хто такий Тарас Шевченко? Ні. Ну, то він розповість їм про нього.
Хлопці слухають: Моринці, ягнята, пан. Викуп з неволі. Цар. Кара. Не життя, а казка. Володько слухає так само уважно, як колись у млині на Лебедщині дядьків-завізників.
«І він умер. Ще перед смертю написав він своїм приятелям такий заповіт: «Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій. Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий. Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте».
І приятелі сповнили заповіт Шевченка. Викопали його домовину, що була похована на кладовиську в Петербурзі, та неревезли її в Україну. Тут поховали його над самим Дніпром на високій горі, яку здалека видно навкруги. І на могилі його поставили великий білий хрест. Під тим хрестом, на горі, над Дніпром-рікою лежить він, наш великий кобзар, наш співець слави колишнього, теперішнього і будучого», — закінчив панич.
Хвилина глибокої тиші. Обличчя хлопців поважні, непорушні. Ні небо, ні цвітучі черешні не рушать їх захоплення. Володькові очі вже давно бачать і степ, і гору високу, і ревучий Дніпро. А над усім білий, мов зі срібла, хрест, що береже вічний спокій незнаного, чудесного Шевченка.
Далі панич читає ще кілька Шевченкових пісень.
Якби мені черевики,
То пішла б я на музики,
горенько моє…
Черевиків немає,
А музика грає, грає,
жалю завдає…
Чоловічки Володькових очей зовсім змаліли. Але в них уже виник образ. Близький, зрозумілий, рідний.
Ой, піду я боса полем,
Пошукаю свою долю,
доленько моя…
І як вій це знає? Хто ж ти, Шевченко? Як знаєш ти це? Хіба Володько не раз ходив босий полем, а Шевченко і про це не забув. Знайшов прості, теплі слова, вложив до них частину своєї душі і дав образ.
Дівчаточка на музиках,
У червоних черевиках…
Володько бачить тих дівчаток у червоних черевиках і парубків, що лицяються. Одна тільки з карими очима, боса, иу-дить світом. Вона не може на музики. В очах її карне ясні сльоза заздрощів. Володько чує її. Ах, коли б він міг допомогти їй.
Ще й ще читає панич пісні. Ясно, просто і разом так, що хочеться любити, хочеться встати, вирівиятись і стати отвертими грудьми проти дібевої неправди. Сила в них. Душа в них. Правда в них. Земля, небо злилися в них і все горить, все палає яскравим сонцем любові.
Володько просить, щоб панич позичив йому додому «Кобзаря». Той зичить. Руки тремтіли, коли торкнувся ними тієї книжечки. Біжить додому. По дорозі зупиняється і читає. Дома заліз у малини за хату і знов читає. Степ. Сонце заходить. Безмежна до обрію ширінь і безлюддя. Одинокий віз, а під ним чумак. Товариші покинули його. Круторогі воли хилять голови, з далекого степу летять гайворони. Вирвалхся з отієї далекої' щілини, куди недавно засунулося сонце, і летять. Мають широкими, чорними крилами просто до чумака. Але той не лякається. Він просить їх не торкатися його трупа. Він не бажає, щоб і вони, наклювавшись, вмерли разом з ним.
Вечором при лампі Володько розповідає про Шевченка батькові. Той натомлений вернувся з поля, поволі їсть і слухає.
Коли Володько скінчив, батько каже:
— Все то добре. Але я не вірю, щоб він коли такий був.
— Хто? Шевченко? — дивується Володько.
— Певно. А хто ж?
Володькові аж дух забило. Не знає, що й казати. А батько кидає далі окремі, тверді слова:
— Так. Напевно видумали. Коли б був — усі б про нього знали.
— Але ж, тааату! Цар не дозволяв! Чуєте ж, що сам цар покарав його. На ціле життя в москалі його запер.
— А який такий дурний цар був? — гостро додає Матвій.
— Та ж той… Миколай первий…
— А все-таки мало він розуму мав. Як так не давати народові про таких людей знати. Ет!.. — Матвій не знаходить більше слів, щоб висловити своє невдоволення. А Володько дивується, як таки можна не вірити в такі очевидні речі.
Кобзар приносить Володькові нову віру. Перед ним починає жити щось таке, чого до цього часу не розумів. Він не дає йому спокою. По іспиті їде до міста, заходить до книгарні і купує собі свого власного «Кобзаря».
Революція йде далі. Перед самими жнивами прийшов на відпустку Василь. Скорострільщик. Вирівнявся, поздоровшав. На плечах «пагони». Він прихильник Корейського і війни «до победоносного канца». Володько до нього з Кобзарем. Куди там. Василь уже чув про ту Україну. Але дарма.
— Але ти, Василю, тільки послухай. Я тобі нічого не перечу.
І Володько почав. Василь закурив цигарку, пирскає димом і слухає.
За байраком байрак,
А там степ та могила,
Їз могили козак
Встає сивий, похилий…
— читає Володько. Голос його рівний, дзвінкий. Слова вириваються виразно і вкладаються у струнку колону.
Провалився козак,
Стрепенувся байрак,
А могила застогнала…
Тут Володько підняв свій голос. Очі його блиснули. Чути, як здіймається висока могила і сира земля стогне тяжким стогоном. Вона зберігає в собі великий, страшний скарб. Над ним витає сторож, який щоночі встає і щоночі провалюється.
Василь вислухує.
— Даа! — виривається з його уст.
— Зачекай, Василю. Я тобі ще прочитаю.
Василь не перечить. Хай, мовляв, читає. Йому це не шкодить. Але чим більше Володько читає, тим більше стає Василь слухняним та уважним. І коли б не батько, який нагнав обох піти вкосити вики, хто знає, як далеко б вони зайшли.
Надворі сльота. Сіє дрібний дощик. Жита похилені. Небо затягнуте сірою поволокою і вітер гойдає молодим живоплотом. Василь накидає на плечі свою перешиту «на елєгансько» шинелю, Володько напинає на голову кропив'яника мішоч-ком і, ховзаючись, обидва йдуть у поле. Василь наспівує під ніс своє улюблене
