Волинь - Улас Олексійович Самчук

Тварини розуміють його. М'які їх оксамитові носи з приємністю роздуваються, ніби бажають дати зрозуміти, що мова їх юначого пана цілком їм подобається. Вони пощипують його кашкет, сорочку.

— Здравствуй, маладєц! — зненацька чує Володько над собою. Від несподіванки він здригається і піднімає голову. Майже над його головою на велетенському білокопитому каштані сидить і посміхається гарна панна. Володько зяає її. Це дочка жолобецького пана Каліновського. Він не раз бачив її, як вона сама, або в товаристві якогось офіцера, проїжджається верхи. Тепер вона сама. Мабуть, побачила Володька з дороги і нечуйно по ріллі під'їхала. Струнка, рожевощока. Одягнена в червоний вовняний светер. На шапочці червоний серпанок. Сідаю жіноче на одну сторону.

— Ну, що? Втомився? — питає вона дзвінким, чудовим голосом по-московськи. Володько ніяковіє і зводиться на ноги. Червона барва заляває його шорстке обвітрене обличчя.

— Нє! — кидає він уривно, хитнувши головою.

— Це ти сам усе зробив? — питає вона далі.

— Певно, що сам… А тож хто, — відповідає він здивовано. Панна всміхається. Володько спускає очі.

— Любиш ти коні? Так?

— Певно, — коротка й самозрозуміла відповідь.

— А як ти звешся?

— Володько Довбенко.

— Володя. Гарно. Твій батько там живе?

— Умгу, — кивнув головою.

— Чудесно. Так ми сусіди. Можем бути приятелями. Ні?

— Ні, — як утяв Володько.

— А тож чому? Не подобаюсь я тобі?

— Не те… Я тут не буду.

— А то ж де будеш?

— До Дерманя їду. Там на вищу школу подамся, — хвальнувся він.

— Он як! Ага! Тому ти не хочеш зо мною знатись. А нижчу вже скінчив?

— Певно.

Панна голосно сміється, кидає «добраніч» і від'їжджає. Велодько проводить її поглядом. Виїхала на шлях, оглянулася і махнула рукою. Кінь біжить. Червоний серпанок має на вітрі. Володько так довго проводить її поглядом, поки вона не зникла з його зору.

Коли залишився сам, в його голові миттю ще раз з'являється цей несподіваний образ. Хтось до нього прилетів, заговорив дзвінкою мовою, усміхнувся і зник. А він ось знов сам зі своїми кіньми.

— Вйо, коні мої!

Коні слухняно рушають і тягнуть борони. Скоро кінець. Володько підбадьорився. У нього прибуло сил, а на устах, на очах радісний сміх. Перед ним все ще рожевощока гостя, сині очі і червоний серпанок.

— Вйо, вйо, коники! Вже скоро кінець!

Цілим єством чує Володько величну радість повного життя. До нього все сміється радісним сміхом, і йому сильно хочеться невтомно гнатися вперед.

І гарний захід сонця, що так само спрацьоване, спокійно, маєстатично сідає за обнятий пожежею ліс, і гарний, повний міцних випарів, сутінок вечора, що заливає все навколо і творить чар неймовірної насолоди доцільного, великого і необхідно-потрібного буття. І навіть втома гарна, вриємна і здорова. І коли до цього шматочок якоїсь втіхи, крихітний промінчик чогось нового, щира усмішка рожевих уст — о, тоді стократ благословенне життя. Чути, як воно, барвисте, тріпотливе, б'ється у кожній билинці, у кожній грудочці сирої землі.

Он Матвій вже вийшов, щоби востаннє провірити Володькову працю. Широко ступаючи, він іде здовж межею, зупиняється, розчавлює чоботом якусь груду, піднімає і викидає на межу якийсь віхоть пирію. Володько обходить над дорогою востаннє. Коні піднімають вуха, бо чують відпочинок. Сонце перекотилося за черешні Пустяка, торкнулося далекої, чорної смуги лісу і вгрузло в його густу масу.

Вечором ціла родина збирається в хаті. Коні вже побрязкують при жолобі ланцюгами і смаковите заїдають обрік. Володько миє руки та обличчя. Мати ставить на стіл вечерю. Батько присідає на лаві, тримається рукою за бік і говорить:

— Ах, щось, різало ма', в боку коле.

«Ну, те в боку», — думає Володько і поглядає на батька, на якому не помітно нічого. Але раз він каже, значить, коле. Дрібниць він не любить завважувати. Бувало, протяв до кості пальця, лайнувся, шарнув ним об холошню, щоби кров стерти, і теше далі. А не вгавається кров, обов'язав якою ганчіркою, і все.

— Ви б, тату, полежали трохи, — завважує Володько. Батько не відповідає. Мовчки всі сідають до вечері.

Якась велична, чарівна сила зв'язує цей гурток людей. Нема в них радості і є в них радість. Нема в них горя і є воно велике. Он він, голова цього найкращого з царств, поглядає на всіх невеселими очима, і як не відчути того погляду, в якому стільки великої скорботи, стільки Божого, стільки незабутнього.

На другий день Матвій не звівся, як звичайно, зі свого леговиська. Йому тяжко дихати і зовсім не хочеться їсти. Субота. Завтра неділя, чотирнадцяте число — день, коли Володько мусить від'їхати до школи. На полі ще безліч праці. Володько роздумує: як залишити все те на руки хворому батькові?

— Може б ви, тату, до лікаря. Га? — каже Володько. Матвій відповідає не відразу. По хвилі поворушив устами і повернув голову.

— Ніколи, бач, не ходив з такими хворобами до лікаря, не піду й тепер.

Змагатися з ним зайво. Ще й тепер слово його — як сказав, то сказав. Тільки в самих тяжких випадках звертався він до лікарів. Решта — сама природа лікар. Але тепер він подібний на дуба, бо стоїть на найвищому місці. Життєві буревії і громовиці не жалували його. Та все-таки дні його незчислені, бо чує він у собі силу небуденну.

Ввечері остання нарада, що буде з Володьком. Першим заговорив, лежачи, Матвій.

— Ось тут лежу і думаю, — каже він. — Ти, Володьку, підеш завтра пішки — до Дерманя. Інакше не виходить. Мати довезе тебе до Москалівни і вернеться. У ліс їхати бабі тепер небезпечно. Нападуть гультіпаки, скинуть її з воза і заберуть коні. Там он коло рова за Васіїцями вбили так цього літа чоловіка. А я ось трохи полежу і встану…

Так і має бути. Володько виходить ще надвір. Має дещо попорати, приготовити назавтра воза. Хвильку став і постояв у темноті. Ніч. Зорі. Навкруги тиша. А може, йому відмовитися від школи. Для Володька це велика жертва, але ж батько… Може, він життям своїм жертвує. «Встану…» А що, як ні. Бог його знає, що їм догаряє. В боку болить, у спині болить. Ні звестися, ні з'їсти. Прийшов до хати.

— А може, я, тату, поки ви встанете, того… Може, от поорю трохи, а тоді вже…

— Раз тобі сказав і досить! — твердо промовив Матвій. Тепер він ще впертіший, ніж коли іноді.

Володько більше не перечить. Настя вже й торбинку для нього приготовила.

— Ось пара білизни, — каже вона. — Друга пара на