Волинь - Улас Олексійович Самчук
— Довбенко. Стань спереду!
Гаразд. Довбенко стане, хоч це йому зовсім мало спричиняє приємності. Клятущий, щоби він згорів, чобіт увесь час розповзається, не дивлячись на ніякі спини. Стоїть Довбенко і співає: «Стоїть гора високая». Сумний і одночасно веселий мотив. Гора, гай. Річка сріблиста і верби напевно такі, як там у Лебедщині, що позвішували довге віття до самої води. «До тебе, люба річенько, ще вернеться весна. А молодість не вернеться»… Так. Неухильна правда. Радісно і приємно бути молодим, здоровим. Що значить яка-небудь маленька прикрість, — коли роздумати як слід, то це щось зовсім непомітне. Гурток співаків, дзвінкі, сильні голоси, і між ними Володько зі своїм також дзвінким голосом. І радісно йому так жити з малими прикростями і з великими приємностями.
Дома того самого дня Володькова прикрість щасливо кінчається. Дядько сам оглянув чобіт.
— Ого… Арди ма, хіджі ма… Він, видно, хоче кепести чікірган. Майн лібер Гот. Нема іншої ради, як викинути його на вишки, і хай там спочиває. А знав ти коли, як граф Румянцев там сражався, князь Потьомкин там разив?.. Нічого, Владимир Матвійович. Ми тобі зараз чобіток анті-пікіс винайдем.
Пішов до комори, пошпортався деякий час там і виніс чобіток анті-пікіс.
— Дивись, яке бульдо. З-під самого Луцька привіз, як їздив до окопів. До нього, мабуть, і пара була, та десь стратилась. Якийсь покійник австріяка в ньому землю нашу топтав… А дивись, яка підошва… Як сталь. І цвяхи ще всі. Га? Якраз на праву ногу. Взуєш і будеш франт Іванович.
Другого ранку Володько дійсно франт Іванович. Офіцерський бахматий мундир. Посріблені гудзики. Спряжені ходаки — правий тупоносий — дебелий, лівий гостроносий — делікатний. Але до школи можна йти. Можна буде й на «спектаклі» гульнути. «Наталка Полтавка». Що можна до цих слів додати. Терпелиха, Возний, Петро, Макогоненко. Наталка. Скільки турбот, біганини, сміху й смутку наробило це ім'я.
Семінарія гуде, ворушиться. По залах, коридорах ревуть співаки. У головній залі будують поміст, лаштунки, вішають завісу. Здоровенне полотнисько. На нім луг, левада, річка з лілеями і похилі високі верби. Далі копиця сіна, молодиця з граблями на плечах. А ще далі хатина зі соняшниками, рожами, плотом і горщиками на кілках. Стовп синього диму зводиться з комина хатини і сягає попелястих, мов ягнята, розсипаних по блакиті хмарок. Україна. Така вона. Такою чують змисли її мешканців. Тепло, запах, велетенська тиша спнята в барвах, тонах, дужим сонцем.
Володько все більше і більше відкриває оті широкі лани, оті левади, оті особливі хмари. Починає навіть розуміти матнисті штани, кресаті брилі, косники в білих вишитих сорочках. Ні в Дермані, ні в Тилявці, ані ніде в околицях так не ходять, але це нічого не значить, що й там, на справжній Україні, де козаки, Січ, де Дніпро з плавнями і порогами, так не ходять. Там справжня, приваблива Україна. Хочеться наслідувати її. Він з приємністю буде рахувати себе українцем, мешканцем такої чудесної землі. І також приємно йому, що вибрали його до хору. І тут він не останній! І тут він братиме чинну участь у такому гарному ділі, як вистава української комедії. Вийде на поміст, буде звідтіль дивитися на всіх людей, співатиме, подивиться, як є за лаштунками, все огляне, затямить і іншим, тим, що ніколи такої штуки не бачили, розкаже.
В суботу «генеральна репетиція». Зала вже повна. Чекання. Річка, верби, хата зі соняшниками підносяться і никнуть підстелем. Виринає гай, криниця. І верби знов з'являються, а під ними дівчина з відрами. Наталка. Байдуже, що то передягнений першокласник Буцманюк. Кому прийде в голову божевільна думка сумніву, що це не справжня страждаюча великим коханням Наталка. Байдуже, що голос її не зовсім дівочий, штучний. Хто не хоче чути, чого не треба, не почує. Вона співає так жалісно, що серце мліє. Навіть чути, як вітри віють і дерева гнуться.
Возний. Ха-ха-ха. Який рудий. І фрак його такої самої барви. На голові дивацький капелюх. Штани картаті, з червоною хустиною, що теліпається зі заду в розрізі фраку. «Ловко», теє-то-як його. Чудесно. Луснути зо сміху можна. Сам дідько не видумав би кращої дивовижі. І палиця геть-чисто — «рихтик» до всього лицює. Навіть табачниці не забули дати йому, бо хіба без табачниці міг би обійтися такий чепурний панок.
А Макогоненко. Ой, Господи! Свита, червоний пояс, вуса. Справжній дядько Гапон, коли вертається з «трахтиру» до своєї куми Килини Підпідьомчихи. Ну ж втяли. Басом таким реве «ой під вишнею». Возний табаку нюхає та слухає і сердиться, що, теє-то-як його, Наталка щезла, а замість неї оцього навіженого принесло.
І Терпелиха-тітка мироносниця така примиленна. Це ж Трохимчук. Їй-Богу, він. І плаче, капосник, мов справжня мати. Голосок такий… ех!..
Петро зі щоками, мов огонь. Шапка смушева і вусики, мов у Князькового сина, отого відомого, що всім дерманським «франтам» шиє найкращі галіфе і френчі.
Це ж театр. Це ж той поміст, на якому ще і ще раз виступають дивовижні люди далекої Полтавщини. Виступають і обдурять невинно-чудесними своїми скорботами, викличуть хвилювання, вичавлять вогкість на очах і справді щирий сміх. Після йдемо далі у світ, а вогкість очей, сміх і навіть запах картини несемо зі собою. О, напевно радісно буде згадати ті постаті в дні, коли прийдеться робити звіт прожитого.
Володько вже не потребував би більше дивитися. І так затямив кожне слово. Але все-таки пішов і другого дня. З приємністю пішов. Причепурився, як міг. Ваксував свої чоботи до блиску. Він же виступає на сцені. Про це знають усі, і всі знайомі будуть на нього дивитися із зали.
Зала убрана. На стінах Шевченко, Франко, гетьмани. Перший раз жовто-сині прапорчики з'явилися. Володько он далеко ззаду в самому куті притаковився. Він ще раз, поки не покличуть його співати, переживає трагедію Полтавки. Зала набита. Пані наїхали зо всіх околиць. З Мизоча, з Верхова, з Гільча. Білі такі, прозорі. Цвітуть по залі, мов лілеї, особливо он там, далеко спереду, на тих червоних, позичених у директора, плющових стільцях. А тиша навколо велика. Володько оглядається навколо в своєму куті. Спинається на пальці, щоб якось і собі кинути погляд на сцену. Ось близиться до кінця. Завіса падає. Зала зривається і клекотять оплески. Затремтіли спітнілі стіни. Володько бочком протискається до переду. Вони виступають. Карпо Пилипович, вилизаний у своїх галіфе-еропланах, бундючно шикує своїх хористів.
Готові. Хор стоїть непорушне і чекає, поки підніметься завіса. Володькове серце чітко тукотить. Карпо Пилипович дає знати, і завіса полопотіла догори.
