Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде
— Направду? — перелякалася Олена. — Вам здавалося, що я не досить добре знаю своїх дітей?
Чому ж він тоді, її приятель, не перестеріг матір перед її сліпотою? Може, коли б знала, в чому її помилка, то і долі її дочок пішли б іншими дорогами?
Дивилася на нього повними докору очима і ніяк не могла зрозуміти загадкової усмішки на його обличчі. Власне, і не на обличчі, бо його до половини закривала борода, а в лукаво прищулених очах.
— Нагадуєте мені, пані Оленко, одну наївну дівчинку з Лісок. Не можна так… — поклав руку їй на плече, — не можна так упрощувати життєвих явищ.
Олена подумала, що їй треба точніше викласти свою справу, бо він, мабуть, не зовсім розуміє, чого вона хоче від нього.
— Пане меценасе, я звертаюся до вас, як до людини, якій я… я… беззастережно вірю. Це така справа, що я не хотіла б розголосу. Але прошу мене зрозуміти: та особа кинула пляму на честь моєї дитини, і цього не можна подарувати. Зрештою хай пан меценас самі прочитають, що та особа пише…
Білинський делікатно відсторонив її руку з листом.
— Не треба. Я досить докладно знаю цю справу. Пані меценасова Чуйгукова була в мене.
Олена не розгубилася від такої відповіді. Навпаки. Вона начеб додала їй отухи[181].
— Я думаю, що пан меценас заступились за честь нашої родини і сказали, що належить, тій особі.
Подивився на неї довго і зичливо. Мав до вдови Аркадія Річинського сентимент, про який думав, що він давно завмер. Воістину єдиний свідок юності!
— Оленко, дорога моя, я не хотів би вам завдати болю, але повинен, тобто мушу вам сказати, що це не наклеп, а правда. Чуйгукова написала правду.
Всякої іншої реакції міг сподіватися з боку Олени, тільки не самовпевненої, майже задоволеної міни і цього бадьорого, високого тону:
— Пане меценасе, я ж то краще знаю свою дитину, ніж та особа, правда? Я дивуюся, перепрошую, що так висловлююся, просто… з дива не можу вийти, що пан меценас так дали тій особі вплинути на себе. Це абсолютний нонсенс, що плете та неопанована, ревнива особа. Якби пан меценас знали ближче мою Зоню, то розуміли б, що це виключена… абсолютно неможлива річ. Просто щось несамовите! Я взагалі не знаю, як та особа насмілилася панові меценасу щось подібне говорити. То мусить бути хвора людина, не інакше.
— Пані добродійко, — переходить Орест Білинський на офіціальний тон. Материнська засліпленість Олени Річинської переходить звичайні норми і починає дратувати його, — зрозумійте зрештою, що маємо справу не з підозрінням, а з фактом, і від цього нікуди нам з вами подітись.
— Але ж, пане меценасе, — заскиглила Річинська, — то неможливе, бо моя Зоня… я ж кажу панові меценасові, що якраз вона така неприступна, така гордовита, така далека від чоловіків, а пан Чуйгук, — боже мій, як це мені неприємно говорити, — аж ніяк не подібний на донжуана. Це просто обурливо. Тут якесь огидне непорозуміння. Чому вона мала б звернути свою увагу саме на нього, такого непоказного… такого — аж не знаю, як це сказати, — такого…
Орест Білинський у безрадній заклопотаності погладжував бороду, що віялом укривала білу манишку сорочки. Уф, як йому важко було говорити з тією наївною мамою п'яти дочок!
— Я згоден з вами, що з меценаса Чуйгука дійсно кепський донжуан, але не про це йдеться в цій дійсно дуже прикрій історії.
— А про що? — Оленин плач мав би говорити про те, що вона остаточно повірила у нещастя, яке скоїлося з її неприступною дочкою.
— Бачите, справа в тому… — шукав, в який би то спосіб висловитись, — що боротьба за існування не перебирає в засобах. Розумієте мене? — спитав терпеливо.
— Ні, пане меценасе.
— А як я вам скажу, що фактичним керівником канцелярії Чуйгука була панна Зоня, то буде вам тоді зрозуміло? — І, не маючи певності, що й за цим разом дійде до неї його думка, пояснив це: — У панни Зоні багато сприту і енергії. В інших умовах вона, можливо, була б прекрасним керівником якогось великого підприємства. Це ж вона поставила на ноги Чуйгукову канцелярію, але… мусила за це заплатити. Ви навіть не уявляєте собі, скільки нервів мені коштувало, заки вмовив пані Чуйгукову дати собі спокій з розводом. Це ви, пані добродійко, повинні її перепросити, а не вона вас.
— Я? Її? За що? — підняла на нього Олена залиті сльозами очі. Сльози скочувались на ніс і робили його таким неестетичним. — За те, що її чоловік збезчестив мені дитину? Хто її візьме тепер таку?
Орест Білинський посміхнувся. Був безсилий супроти її психічної впертості.
— Я не хотів би образити панни Зоні, але запевняю вас, що ініціатива цього роману належить не Чуйгукові. Ви самі сказали, що він не схожий на донжуана. Що знову, Оленко?
— Боже мій! — підняла руки до скронь, змінена на обличчі. — Ви хочете сказати, що Зоня сама чіплялася до жонатого чоловіка?
Виходило, що Олена погодилася вже з фактом як таким і тепер їй ішлося лише про те, хто кого перший почав чіплятись.
— Я хочу сказати, що панна Зоня йшла до мети, не дуже розбираючи засоби. Їй сподобалося мати становище… Стривайте, як це сказати? Одним словом, роман з шефом був єдиним засобом до мети. Вона зробила Чуйгука, по суті, другорядною фігурою в канцелярії.
— Пане меценасе, а дівоча честь… це…
— Це, Оленко, в наш час досить відносне поняття. У всякому разі, я певний, що ця, безсумнівно, неприємна історія не попсує кар'єри панни Зоні.
— Пан меценас так вважають? — схопилася за цю думку, наче за мамину спідницю.
Орест Білинський не кидає каменем на її бідну дитину?
Нещастя, що спіткало Зоню, не з тих, що ламають життя людині? Її дитина ще зможе бути така, як усі?
Та особа настільки вгамувалася, що не буде розголошувати справи по судах?
Боже добрий, якщо воно так, — а воно інакше не може бути, бо Олена цієї хвилини вірить Орестові Білинському, наче самому богові, — то чого, власне, їй журитись?
Хусточкою обтерла очі, але вони знову зарожевілись слізьми великого розчулення: чи не було в цьому божого провидіння, що незадовго до смерті Аркадія Орест Білинський переїхав у Наше? Що вона, нещасна, робила б
