Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

— До мене, пані Оленко? Що за приємна несподіванка! До мене?

Олені йшлося тільки про одне: як з юридичного боку найкраще реабілітувати честь Зоні без того, щоб справа не набрала не потрібного для обох сторін розголосу?

Річинська, заки ще розповіла справу, з якою прийшла, заздалегідь здалася вся на присуд Ореста Білинського. Як він вирішить, як скаже, так вона і зробить.

— Пройдім, пані Оленко, до мого приватного кабінету, бо тут нам кожної хвилини може хтось перешкодити.

Яка вдячна була йому за те, що не поставився до неї тільки як до клієнтки!

В кабінеті меценаса Білинського панував чималий нелад. На спинці крісла висіла розпростерта біла з накрохмаленою манишкою мужська сорочка, поміж паперами валялись недокурки, на етажерці поверх книжок стояла тарілка з склянкою від чаю і недоїденим шматком хліба, що, зрештою, нітрохи не бентежило господаря. На окремому столику стояв на підносі сифон з водою і дві склянки.

— Нап'ємося содової води, пані Оленко, — потягнувся Орест Білинський до сифона, по дорозі пильно глянувши на Оленине змучене обличчя. — Ви занадто переймаєтеся речами, які світ давно перестав брати близько до серця.

— Так, — призналася, не зовсім розуміючи, що він має на думці. Сльози знов набігли їй на очі.

Орест Білинський погладив Олену по руці. Річинська потупила погляд, аби приховати новий приплив сліз. В міру того як силою обставин дубіла від людської грубості, ставала вразливішою до прояву ніжності.

— Я і сам думав вибратися до вас, але побоявся, що приймете мою щирість за неделікатність.

— Та що пан меценас говорять? Я… — затнулася, — я і сама сподівалася, що пан меценас покажуться в нас. Але я розумію. Пан меценас завжди такі зайняті…

— Говоріть мені просто «ви», пані Оленко! — хотів нагадати їй, що займається потроху проблемою чистоти української мови, а тому звертання в третій особі ріже йому вухо. Прикусив, однак, язика, бо помітив підозрілі рум'янці на Оленинім обличчі. Була схвильована. Догадувався про причину, яка привела її до нього, але не повністю був упевнений в цьому. Бажаючи відтягти неприємну розмову, спитав з погідною ввічливістю: — Пригадуєте собі, пані Оленко, як я вас освідомляв у Лісках? На друге літо я приїхав був знову. Розпитував про вас. Оскільки мені не зраджує пам'ять, то привіз книги, що їх спеціально для вас підібрав у Львові, але, на жаль… тітка Максимовичева сказала мені, що ви вже добродійка Річинська. Я тоді зрозумів… все зрозумів.

Олена неспокійно рухнулася у кріслі: як це так? Він приїздив спеціально для того, щоб вручити їй книжки, а ніхто не сказав їй про це? Яким правом завдали їй таку велику, непростиму кривду? По-іншому була б штовхала ті роки перед собою, якби мала в серці солодку свідомість, що він пам'ятає про неї навіть у бурхливому Львові.

Так, на друге літо була вже жінкою Аркадія і вагітна Катериною, але хіба й без того не вела довгі роки роздвоєного життя: одне наяву, а друге у спогадах?

— Востаннє в горах ми бачилися з вами на весіллі Рузі у Зеленій. Ви тоді цілу ніч сперечалися з ксьондзами про якийсь «йорчик». Більш ні на що інше не звертали-сьте уваги.

— Правда, правда… Чи ми тоді танцювали з вами?

— Ні, — призналася, глибоко засоромлена його неуважною пам'яттю. — Ні. Ви були зайняті тим «йорчиком».

— Та чекайте, — шанобливо заперечив Орест Білинський, — бо то щось не узгоджується. Кажете, що я не танцював з вами? В такому разі з ким? З ким я взагалі міг танцювати, крім вас?

Олена пояснила угодово, трохи меланхолійно:

— Можливо, ви танцювали другого дня, бо ми тоді зранку поїхали. У вуйка Ладика, — зніяковіло опустила очі, — гм… смішним тепер здається те все… мала жеребитися кобила-первістка, і тому він квапив з від'їздом.

— Зате ми тепер надолужимо собі, пані Оленко, на весіллі котроїсь з ваших дочок! — дозволив собі грайливий тон, та одразу зрозумів, що допустився нетактовності.

— Теперішні діти, пане меценасе, виходять заміж так, що і рідна мама не знає, як і коли. Мої дочки, пане меценасе, мої дочки… Мої діти, — вона ковтала сльози, не криючись. — П'ять дочок маю, а чи знають пан меценас, що, властиво, я… залишилась одинока?

Орест Білинський потиснув руку Олені у своїй долоні.

— Перебільшуєте, Оленко, повірте мені, що перебільшуєте! Те, що діти відійшли від вас, — не трагедія, а природний порядок речей. Що сказали б ви про квочку, яка водила б за собою здоровенних молодих курок? Трагедія була б щойно тоді, коли б ваші панни ніколи не покинули батьківського дому.

Не таких слів розради чекала від Ореста Білинського. Те, що він їй сказав, міг би повторити першій-ліпшій матері в такому, як Олена, становищі. Діткнена його холодною, як їй видалося, безсторонністю, Олена звільнила свою руку з його долоні.

Орест Білинський встав і, не спитавши дозволу, закурив. Згадав, що ще сьогодні повинен бути в суді, тому радий був би якнайскоріше довести до кінця цю розмову.

— А тепер слухаю вас, пані Оленко.

Олена вмить відчула зміну в його ставленні до її особи. Нерішуче підвелася:

— Може, пан меценас поспішають кудись, то я проведу і по дорозі викладу всю справу, бо я не хотіла б…

— Але ж, Оленко, — взяв її за плечі і посадив знову у крісло, — для вас у мене знайдеться час.

Знову беззастережно здалася на його осуд. Розкрила сумку, знайшла потрібний лист і, не подаючи його Орестові Білинському, почала:

— Це досить незвичайна справа, пане меценасе. Лист адресований моїй дочці, але із змісту видно, що писаний мені. Очевидно, вже сам господь скерував так, що лист попав у мої руки. Я не знаю, я боюся уявити собі, що було б, якби цей лист прочитала Зоня. Та особа хіба з розуму зійшла, вона пише… мені дуже соромно, важко, пане меценасе, говорити про ці речі. Я не знаю, як можна так? Вона пише і нахабно твердить, що Зоня не заперечує… Ніколи, пане меценасе, ніколи не повірю, — Олена почервоніла так, що й очі зарожевілися, — щоб Зоня, сама Зоня могла чіплятися жонатого чоловіка. Тому я хочу просити пана меценаса якось зняти наклеп з моєї дитини. Така напасть, така напасть на нас…

Олена пригубилася до склянки з водою. Рух, яким витерла хусточкою губи, якоюсь далекою асоціацією викликав у його пам'яті русяве дівчатко з Лісок. Чи кохав його? Була це, можливо, любов у потенції, зрештою, як і багато інших справ його життя того періоду.

«Єдиний свідок моєї юності!» — подумав розчулено.

— Ви пригадуєте собі, пані Оленко,