Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде
Весь жаль і претензії, що їх перед тим мала до Лесі Чуйгукової, звернула до покійного чоловіка: вмерти, не прилаштувавши в житті ні одної дитини? То так батько робить? Лежати собі спокійно в гробі тоді, коли життя так немилосердно шарпає її зо всіх боків?
Як же ж можна бути таким егоїстом, Аркадію!
Хоч речинець офіційної жалоби по чоловікові минув ще у грудні, Олена Річинська щойно навесні спам'яталася, що її гардероб вимагає чималої переробки. По-перше, зайшли деякі зміни у моді. Занижена талія піднялася вгору і зайняла своє нормальне місце на лінії стану. По-друге, чи від того, що не було кому водити тепер Олену на прогулянки, чи, як кажуть в Нашому, на спацери, чи було пов'язано це з критичним періодом в жіночому організмі, — досить того, що вдова поповніла дещо.
Поки що тих кілька кілограмів зняли з Олени тільки вуглуватість (не завжди приємну у підлітків, а тим більше в жінок по сороківці!) і цим самим надали рукам, шиї, овалу лиця, литкам, ба навіть бедрам певної м'якості форм.
Вчора надвечір Ольга, наша мала господинька, забачивши маму, як та поверталась з городу з першими нарцисами в руках, вигукнула спонтанно:
— Слово честі, наша мамця помолоділа! Ще як надіне ясне плаття — фурор готовий!
Олені подобається і не подобається таке панібратство дочок, але хай там!
Поки що того плаття ще немає.
Олена сидить при відчиненому навстіж вікні і бритвочкою поре одну з своїх «ще зовсім порядних», але не модних на сьогодні і дещо завузьких в грудях сукенок. Лілову, з рожевими переливами, тонку бельську шерсть може Олена довірити тільки кравчині або власним очам та пальцям.
Сонце перекотилося через верхів'я горіхів і світить тепер Олені просто у вічі. Відсувається вона з своїм кріслом і табуреткою, на якій лежить коробка з різними кравецькими приборами, в глиб кімнати і поре далі.
«Аркадію, ти мене чуєш? Наша мала господинька виходить заміж. Не за такого, скажу тобі правду, якого ми собі бажали б, але вона, розумієш, щаслива. Вона любить його ще яко наречена, не те, що я. Моє блискавичне нареченство — чи добре я висловлююся, Аркадію? — не давало мені жодних прав… Хіба одні кайдани наклало мені на руки. Так, на руки, але не на серце… І ось як воно вийшло, мій мужу: я тебе не зрадила з іншим ні ділом, ні помислом, ні думкою, а в парі з тим ні одної днини, ні одної ночі моє серце не належало до тебе… а тамтому моя вірність була однаково, що торішній сніг…»
Якщо Оля зустрічається з ним у місті, то повернеться додому аж поза північ. Право нареченої, тату…
Ольга не умовлялась на той день з Бронком Завадкою, а тому повернулася додому ще за дня.
Очевидно, — як пізніше тлумачила собі Олена, — не побачивши її на парапеті вікна, мусила подумати, що мама порається на кухні чи в городі. Тільки так можна пояснити тепер факт, що Олена стала мимовільним свідком розмови Ольги з Маринею, яка біля криниці (ой боже, це треба було зробити ще у березні) пересаджує кактуси.
Слова долітали до Олени дещо приглушено, проте жодне не загубилося в дорозі.
Голос Ольги. Що я хотіла сказати… Мариня так боялася, що муситиме обслуговувати мого чоловіка…
Голос Марині. Ще 'го паннунця не мають…
Голос Ольги. Але скоро буду мати…
Голос Марині. Паннунця так кажуть, якби не знати, яке терно[182] виграли.
Голос Ольги. Може, й виграла… хто знає…
Голос Марині. Я паннунці не ворог, але я казала і кажу: Завадка — в хату, я — з хати. Не дочеканє його, аби я мала синові старого Завадки пуцувати черевики чи виносити за ним…
Голос Ольги. Мариня не може делікатніше?
Голос Марині. Може, але мені не хочеться…
Голос Ольги. А, то що інше… І Мариня припускає, що Бронко дозволив би, щоб йому Мариня черевики чистила?.. Як Марині не гріх навіть подумати щось подібне?
Голос Марині. А, гріх! Я гріх в міх, а зверху буком! Не знаю, чи дозволив би, чи не дозволив би Броник, щоб я йому черевики пуцувала, але з мене все їдно сміялися б люди.
Голос Ольги. А чого б це мали б з Марині люди сміятись?
Голос Марині. А паннунця гадають, що з паннунці не сміються?
Голос Ольги. А що на мені смішного?
Голос Марині. Ади, сміються, що дочка священика віддається за комуніста, який з криміналу не вилазить…
Голос Ольги. Та хай собі сміються… я в тому нічого смішного не бачу.
Голос Марині. То зле, що паннунці все їдно, що про неї люди думають. Мені мій гонор ще милий, а тому я таки буду стояти на своїм: Завадка — в хату, я — з хати.
Голос Ольги. Може Мариня і надалі стояти на своїм, бо ми й так житимемо окремо.
Голос Марині. Як то «окремо»? А їмосць?
Голос Ольги. Мамця буде жити з Маринею… Мариня сама цього хоче, правда?
Голос Марині. А їмосць… то знають, що мала господинька хоче покидати їх?
Голос Ольги. А от зараз піду і скажу мамі…
Голос Марині. Йой, та їмосць як вчують, то хіба на місці трупом впадуть.
Олена не впала, лишень, чекаючи Ольги, відклала роботу. Удар був настільки сильний, що біль прийшов згодом.
Ольга застала вже маму, як звичайно, у спокійній задумі, з шитвом на колінах. Таке було враження у малої господиньки. Порвана стихією своїх почуттів, Ольга оглухла і осліпла на все, що не стосувалося безпосередньо її переживань. Інакше не могли б пройти повз її увагу закостеніле, наче у паралітика, обличчя матері і обезкровлені пальці на шитві. Не видалося їй підозрілим і те, що мама з сухими очима без опору і застереження погодилася з тим, що остання з п'яти дочок покидає батьківський дім.
А втім, Олену бентежив тупий спокій у ній. Звечора навіть заснула, як звичайно, біля десятої. І щойно по півночі, коли линув той шалений дощ, Олена, прокинувшись від лопоту дощових батогів по шибах, пролежала без сну до самісінького ранку.
Кам'яний спокій Олени, хоч і пізначно було, що роблений, вибивав Мариню з душевної рівноваги.
Дівка не знаходила собі місця.
Олена завважувала, як Мариню, змордовану підозрінням та різними припущеннями, не бралася ні робота, ні їжа.
— Мариня має мене щось спитати чи, може, мені щось сказати? — перша здалася Олена, якій напружена, понура атмосфера в домі ставала щораз
