Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде
Близько півночі комісар поліції закликав Завадку до себе. Бронко запідозрив, що поліцаю знудилося чекати, поки привезуть новий транспорт арештованих, і він захотів прогнати свою скуку його коштом.
Комісар, дебелий блондин з бичачим карчиком, сидів за столом, схрестивши перед собою свої ведмежі лапи, густо порослі золотистим пушком.
— Бунт, знову бунт, пане Завадко! — позіхнув на весь рот. — Ви так дуже любите русинського хлопа і завжди штовхаєте його в біду.
Бронко вирішив мовчати. Зрештою, дискусія мала б сенс лише тоді, коли могла б водночас послужити і агітаційним матеріалом, а для цього бракувало такого необхідного фактора, як… публіка.
— Доведеться організаторам відповідати за збройні напади русинських хлопів. Що ви на це, пане Завадко? Як ви, скажім, повелися б на нашому місці? А потім будете горлати по закордонних прокомуністичних газетах, що уряд для наведення порядку примінив чергову пацифікацію. А хто ж її викликав, як не такі, як ви? Ми дивимося на пацифікацію, як на зло. Ви трохи вчились латині, знаєте, що то — малюм нецесаріум?[176]
Бронко розглядав гудзики на його мундирі.
— Уявляю собі, Завадко, як розгулявся б червоний терор, якби ми своєчасно не приклали рук до того, щоб його приборкати! О, то була б панорама! То було б, слово честі, видовище, гідне уваги!
Не кваплячись, він вийняв з кишені срібний з монограмою портсигар, натиснув кнопку, взяв цигарку, що вискочила звідтіль, постукав об віко портсигара, пом'яв мундштук, а щойно потім запалив запальничку.
Бронкові ця процедура нагнала такого апетиту до куріння, що аж у щелепах залоскотало.
Комісар, очевидно, для повної приємності, вигідно розлігся у кріслі, заклав ногу за ногу, якусь хвилину стежив за кружальцями диму, а потім ствердив:
— Ви, як бачу, не бажаєте говорити зі мною, пане Завадко. Я вас розумію. Я вас дуже добре розумію, пане Завадко. Ви з охотою заговорили б, коли б ми з вами були у переповненому залі суду. Вам треба трибуни, чи не так? На наш великий жаль, не можемо доставити вам цієї приємності, за що дуже просимо пробачити. Що ж, — розвів руками, що могло означати, буцім ці справи не від нього залежать, — так воно є… Скажу вам, пане Завадко, що поміж нами склалися досить дивні взаємини. Ви поводитеся так, ніби ми з вами вперше бачимося, а ми ж таки давненько з вами знайомі. Тому менше-більше два, а може, три роки. Не пригадуєте? Мали ми з вами розмову в цьому ж кабінеті. Тоді ви відповідали бодай на кожне моє третє питання. Пригадайте собі, що вже тоді я намагався промовити до вашого розсудку, щоб ви нарешті зрозуміли, що немає найменшого сенсу бути таким вірним, таким наївно відданим Комуністичній партії.
Правда, ви тоді заперечували свою приналежність до КПЗУ, хоч ми і мали докази, що ви активний член цієї організації. Але ми не арештували вас. Мали для цього свої міркування. Я питав тоді вас, якщо пригадуєте собі, чому у вас не вистачає мужності признатись у своїх політичних переконаннях. Я наводив вам приклад, як перші християни воліли клітку з голодними левами, ніж відречення від Христа, а ви… герої лише на словах. Я ще, оскільки пригадую собі, наводив вам приклад з нашої польської історії. Ми, прошу пана, теж боролися у підпіллі, але ми не зрікалися своєї ідеї, хоч за неї часто доводилося нам платити Сибіром. Правда, ви мені кинули єхидне запитання, чи я сам був на засланні на Сибіру… Молодеча вихватка, прошу я вас. Я, чи мій батько, чи дід — яке це має принципове значення? Я питав вас: чого варта така ідейність, коли ви в будь-яку хвилину небезпеки ладні відмовитися від своєї ідеї? Не хотіли ви тоді мене послухати, Завадко! Ви не вірили мені, коли я вам говорив, що комунізм — це вигадка росіян! Так щоб ви знали, що так!
І тому тільки одним росіянам він психологічно підходить. Тим розхристаним натурам, де «степь да степь кругом», відповідає така форма суспільного ладу, але нам, європейцям, прошу пана, чужа вона по самій своїй природі. Ви не задумувались ніколи, прошу пана, над тим, чому саме руський Ванька взявся за цю утопічну справу, а не, припустим, розумний чех чи педантичний німець? Ви мені відповіли тоді хитро, — о, на демагогію ви мастаки, — що, либонь, тому, що з усіх націй Росія видала з себе Леніна.
Я вам сказав, що так говорити може фанатик, і до того ж зовсім сліпий. Ви знову зволили заговорити і спитати мене, чи, вірніше, попросили мене, щоб я назвав вам фанатиків в нашому таборі. Архінаївна вимога, пане Завадко! В нас нема фанатиків, бо нам не треба їх! Це, прошу вас, безвідповідальні люди, зайвий баласт у машині добре налагодженого суспільного життя. А ви думаєте, Завадко, коли б ваші взяли верх, в що я ніколи не повірю, але так, теоретично, то ви були б їм потрібні? Ваші ж «товариші» відкинули б вас, бо ви фанатик, а фанатики — не творчий, не будуючий елемент. І так ви виграли б на своїй революції, як Заблоцький на милі. Я, коли говорив вам це, і сам не знав, що з мене такий чудовий пророк. Не минуло два чи три роки, а ваша Комуністична партія, за яку ви так розпиналися, показала вам дулю. Дулю, пане Завадко, справжнісіньку дулю! — він переплів пальці і тицьнув ними мало що не під самий ніс Бронкові. — Вам здавалося, що ваша КПЗУ прискорить світову революцію, а ви, її члени, — незамінимі. Ви в ім'я цього ладні були рідного батька продати, що ви, Завадко, і зробили, оженивши його з тим редакторством. А тим часом Комінтерн накопав вас у денко[177] і перед усім світом заявив, що ви їм… не потрібні. Розумієте, не потрібні! Ви були їм тільки на заваді, і без вас прекрасно, знаменито, чудово може обійтися… світова революція! От до чого ви доборолись, Завадко! А ви так вірили своїм вожакам, так смішно, наївно вірили…
Він вийшов з-за столу, потираючи руки, як людина, якій щойно здорово поталанило.
— Ось така вам дяка від «товаришів», пане Завадко! Але ви, щось мені здається, і далі намагаєтесь триматися. Вас уже за шию повісили, а ви ще пробуєте ногами дригати. Ви ще вірите, як мене поінформовано, — зробив наголос на цій
